Земля и Вселенная - электронная библиотека
Переход на главную
Жанр, рубрика: Земля и Вселенная

Ермаков Олег Владимирович.  
  Планета Любовь. Основы Единой теории Поля


Переход на страницу:  [1]  [2]  [3]  [4]  [5]  [6]  [7]  [8]  [9]  [10]  [11]  [12]  [13]  [14]  [15]  [16]  [17]  [18]  [19]  [20]  [21]  [22]  [23]  [24]  [25]

Страница:  [22]



Электронная почта автора: hermakouti@ukr.net

Личный сайт автора: www.ivens61.narod.ru

Телефоны в Киеве: 
+ 38 (095) 836-42-41,
+ 38 (044) 533-12-20,
+ 38 (050) 877-10-47,
+ 38 (044) 222-65-38


 Отношения, связывающие орихалк и триаду алмаз – золото – серебро, даны в таблице 3.

 

     Таблица 3

 

                                      Тетрада единых:

 

То (орихалк, металл Иного) и Это (алмаз, золото, серебро)

 

 

 

   Вещество

 

 

       Род

 

 

        Статус

 

 

Явь как лик Сути, Тайны

 

 

 

Суть,Тайна

как знак

 

 

 

В очах

 

Как число (знак)

 

 

 

Орихалк,

алмаз Неба

 

 

 

Металл-неметалл

 

 

Как То, в Этом являет его

 

Блеск как огнь Изнутри и наружный в единстве их

 

 

0

 

 

0

 

 

Алмаз Земли

 

 

 

 

Неметалл

 

Как Это,

собой указует на То —

Мир и Тьму, Ткань его

 

Блеск-прозрачность

 

 

1

 

 

10 и 0

 

 

 

Золото

 

 

 

Металл

 

Как Это,

собой указует на То-Всё (Мир) —

в чем есть оно желтый Бог;

и на Это (себя самое — без Творца) — в чем оно желтый Дьявол.

 

 

 

Блеск ушербный, цветной

в лучах внешних

 

 

 

 

1

 

 

 

10 и 1

 

 

Серебро

 

 

Металл

 

Как Это,

собой указует на То — Мир

и Тьму, Ткань его

 

Блеск бесцветный

в сторонних лучах

 

 

 

2

 

 

10 и 0

 

Орихалк, Ат|лан|тиды металл — металл лун|ный: Луна с Атлантидой — одно5. Порой цельных очей, в Век Златой, Мир не знал розни в них: Луна глаз сих — Землею была. Карты древние неба — Луны лишены: прежде небо Земли было лунным, едино двум сим 6.  То — само Небо Вечности: Мир-Полнота, Ра|й, Творца дом, о коем речет Он:

 

Мою обитель не освещают ни солнце, ни луна, ни какой-либо другой источник света. Тот, кто достигает ее, никогда не возвращается в этот материальный мир.

 

Бхагавад-гита (15:6)

 

Но когда царь очам стал раскол, Мир, единый вовек, стал в них Два: Земля — Внешним им, Луна же — Вну|тре|нним: Глубью как Канувшим их, Атлантидою. С ней утонул в бренных днях орихалк — металл бледной Латоны, Луны (ведь рекут о нем так), служил коей усердно Платон (следствие зовут по причине его: по истоку — река как по Целому часть, по Жене — Муж, по Матери — Сын, Ум — по Сéрдцу. С тем, Феб, звавшись встарь Артемид по сестре своей, — есть и Латон, чтя сим мать. Лебедь Феб на коленях Сок|Ра|та, Платон — есть Латон посему, Луны сын). Ныне мнят орихалк за металл, в бреньи сущий подручно нам: ибо не чтят Корнь как То и Платона читают небрежно. Речет же он, что орихалк, прежде сущий на деле, известен теперь лишь по имени (сказано в «Критии»), Сутью своей утонув как Луна, Мена, от коей все и|мена. Луна есть тело-Миф: частью мнимое Целое, Полность с очьми, где царит Мудрость, Тьма как их виденье; мир вне Луны — есть безлунье, пустое очьми, что, взирая, не зрят. Как Со|лона металл (предка, что весть о нем дал Платону) — со Лона он: с Луны, где сущ как во Глуби гл|убéй. Утонуть-кануть — Дух утерять в очах: из орихалка — алмазом стать как орихалком без Сути своей. Сей утраты печать — смена видящих глаз, кои есть Луна полная, цельный зрачок, — на смотрящие, Луны лишённы как Целого часть, коей есть зрачок в них (см. рис. 3).

 

                                                    

                                                                     
                                                                   Рисунок 3

 

                                                   Око наше, безлунно-смотрящее,

                                 и око Гостя, что видит: Луна, г|лаз как цель|ный зрачок

 

Вечность, в Луне cуща, и бренный мир как внелуние в сути есть Кантовы миры Свободы и Необходимости, разгражденные транс|цен|ден|т|ным порогом. Кан|т (имя его и являет собой грань, порог, окантовывающий Иное) мнит грань эту непроницаемой, зовя скрытый в Луне мир Свободы «вещью в себе» (ding an sich (нем.)) как Сутию канувшей. Пленник Ума, Розни, Кант и Мир, Сердце вещей, зрил разъятым; зрить верно его — Сердцем зрить как Одним: Миром — Мир.

Мир (Вселенная, Вечность) — в Луне. Он есть Ка|мен|ь (греч. лит|ос): лик Бога, Его мон|у|м|ен|т; все дольмены, менгиры — суть он. Ли|т|ур|гия, служенье ему — месса (лат.): служба Месяцу, Месту его, с ним единому. Г|ра|нь Сего с Тем, Луны стенка — смертный порог: перейти его нам — кануть; Мир за ним, Глубь-Полнота —  Рай, дом Ра, И|сто|к наш: Pa|Ra-die|s (Рай — англ.)) — «за кончиной»: у Бога в Луне (пара- (санскр. पर) — о|дол|еть, грань пронзить). Рай, Мир есть Огнь: Любовь, Лоно всех; Луна — корка ее: орих|алков|ый шар, Тьмы альков. Тьма, Любовь есть Сок Ра, В|ино-Истина (in vino veritas — молвь о нем), сведущ был в коем Сок|Ра7. На Силена похожий, — с Селеной был схож он и Миром, в ней сущим, pus’ат (pus — Пан (инд.-евр.), Всего, Мира бог — см. илл.), c Вакхом, иль Сином аккадским, един как Луною (мен|а|ды, служанки его — Мены хор). Миром, Истиной-Тьмою чрЕватый, его извлекал он как Плод по’viva’нием, кое майЕвтикой звал.

 

                                                               

 

     Мистическое единство Пана с Луной,

   зримое в картине Михаила Врубеля «Пан»

 

Бренный мир вне Луны, в себе взятый — безмирье: без Целого часть; в Луне Вечность — Мир, Целое; в Мире — Бог, Центр. Ведать Мир, в Луне скрытый — знать стенку Луны как я|вит|ель его, единящий То с Сим, Вечность с брением, явью глаз наших: смерть, грань эта — клей мировой. Мудрым грань посему — врата в Тайну. Сего не знал Кант, грань у коего — стена глухая. Столп русского космизма Н.Ф. Федоров, урожденный Гагарин, писал на сей счет в заметке «Иго Канта»:

 

Освободится ли Запад от ига и гнета кантовой критики, на сословном суеверии и предрассудке основанной, на суеверии сословия, обреченного на бездействие и осужденного на одно мышление, на предрассудке, обрекающем род человеческий на вечное несовершеннолетие?

 

И далее:

 

Кант — представитель старости, переходящей в младенчество. Хотя он и восхищается небесным сводом, но доступ в него закрывает человеческому роду. Восхищается он и пустым, лишенным всякого содержания долгом; но он истинный враг простора и шири. Ему, философу безнадежности и отчаяния, всюду мерещатся грани и пределы, которые он и налагает на все области жизни, на мысль и на деятельность. Освободится ли Запад от ига «критики» Канта?

 

Выход в То из Сего — невозможен по Канту. В действительности ж порог сей одолим: миры, разделенные им, им же и сплочены, представляя собой сообщающиеся сосуды. Однако очам, чуждым Вечности, грань эта — несокрушимая твердь. Взглянув на Луну, видим мы, что ударные воронки лунных кратеров не имеют обыденной оку конической формы: днища их всегда выпуклы, что обличает нам пребыванье под лунной поверхностью, точно дверú за холстом с нарисованным очагом в ко|мор|ке папы Карло, крепчайшего Мяча из орихалка, металла Вечности, Глуби глаз бренных, каким есть Луна (см. фото).  

 

                                 

                                              

 

                Мяч под маской песка

 

           Сковородкообразный типаж лунных кратеров как ударных воронок

 без главного последствия удара, проникновения вглубь, обличающий под поверхностью

 Луны напряженный изнутри крепчайший экран — Божий Мир, Пустотой полный Мяч 8.

 

 

Игра в мяч посему — Материнская: Матч, Лона ш|тур|м, коим есть Мир в Луне. Мяч-то сей ищем мы: части — Целое, Суть их. Мяч сéй нам не ведать в незнании Истины, Смысла прямого. Подмена его, свершенная Аристотелем, переносным смыслом, метафорой в нашем понятии, который есть перенос Истины в несуществование, Всего в ничто, нуль, — украла у нас знанье Истины, Клада за дверью глаз бренных, о коем печется дитя, глас Луны, зря в речах взрослых ложь как раскол их, недружность рекущих с собой. О том сказано:

 

…период языкового развития, когда дети начинают примиряться с метафоричностью наших «взрослых» речей (…), насколько мне удалось заметить, у нормальных детей начинается на шестом году жизни (Шесть — число в|ремен|и, брения — Авт.) и заканчивается на восьмом или девятом. А у трехлетних и четырехлетних детей такой привычки нет и в зародыше. Логика этих рационалистов всегда беспощадна. Их правила не знают исключений. Всякая словесная вольность кажется им своеволием.

Скажешь, например, в разговоре:

— Я этому дó смерти рад.

И услышишь укоризненный вопрос:

— Почему же ты не умираешь?

(…………….)

 

Бабушка сказала при внучке:

— А дождь так и жарит с утра.

Внучка, четырехлетняя Таня, тотчас же стала внушать ей учительным голосом:

— Дождь не жарит, а просто падает с неба. А ты жаришь котлету мне.

Дети вообще буквалисты. Каждое слово имеет для них лишь один-единственный, прямой и отчетливый смысл — и не только слово, но порою целая фраза, и, когда, например, отец говорит угрожающе: «Покричи у меня еще!» — сын принимает эту угрозу за просьбу и добросовестно усиливает крик.

— Черт знает что творится у нас в магазине, — сказала продавщица, вернувшись с работы.

— Что же там творится? — спросил я.

Ее сын, лет пяти, ответил наставительно:

— Вам же сказали, что черт знает, а мама разве черт? Она не знает.

(…………….)

 

Свежесть реакций ребенка на взрослую речь сказывается именно в том, что каждую нашу идиому дети воспринимают буквально.

— С тобой голову потеряешь, ей-богу! — говорит, например, сердитая мать.

— Со мною не потеряешь: найду — подниму.

Про какого-то доктора большие говорили в присутствии Мити, что денег у него куры не клюют. Когда Митю привели к этому богатому доктору, он, конечно, сейчас же спросил:

— А где у тебя твои куры?

Для взрослых всякая такая реализация метафоры является, конечно, сюрпризом. Тот, кто сказал про старуху, будто она «собаку съела», даже не заметил, что упомянул о собаке. Тот, кто сказал о сварливых супругах, будто они «живут на ножах», не заметил в своей речи ножей. Тот, кто говорил про богатого доктора, будто куры не клюют его денег, ни на минуту не подумал о курах. В том и заключается огромная экономия наших умственных сил, что, оперируя готовыми штампами речи, мы почти никогда не вникаем в их изначальный смысл. Но там, где для нас — привычные комбинации примелькавшихся слов, стертых от многолетнего вращения в мозгу и потому уже не ощущаемых нами, для ребенка — первозданная речь, где каждое слово еще ощутимо.

Корней Чуковский. От двух до пяти

 

Смысл прямой — Мир единый: То-Это как Всё; переносный — расколотый Мир: без Того Это, следствие без Причины своей. О прямом-то, едином как Истина смысле рек Воланд, что свежесть сия — лишь одна: первая и последняя, Альфа и Омега.  Прямóй смысл — суть Целое, Мир; переносный  — часть в незнаньи смысла сего.  Возврат части в смысл сей как в Ист|ок — ев|хар|ист|ии суть: причащение Миру, древ Древу, и Господу, Корню его.

 

Евхаристия — это «таинственное жертвоприношение», по выражению патриарха Германа (VIII век). Это — благодарственная (отсюда и название «евхаристия», что значит благодарение») жертва Богу. Священник во время богослужения «мысленно созерцает небесную службу», а «мы,— указывает патриарх Герман,— уже не на земле, а на Небе предстоим царскому престолу Бога». Земная литургия в Евхаристии перерастает в небесную и совершается одновременно «как горе, так и долу».

 

http://ru.wikipedia.org/wiki/Евхаристия

 

Мир — Камнь, Лит|ос (греч.), в Бога Тур. Причащенье ему — ли|т|ур|гия («служение», «общее дело» — греч., буквально — камне|творение). Мир, литургия — То в Сем, в бреньи Вечность как в Двойке Одно. Говорится:

 

Сам храм, где происходит богослужение, его архитектура и убранство являются образом трансцендентного и имманентного мира. По учению Иоанна Геометра (X век), храм есть «подражание вселенной» (PG,106,943A), то есть он является литургическим образом мира, близким к миметическому подобию. В храме сконцентрированы «все красоты вселенной». Земля, море, воздух, планеты и звезды явлены в пространстве храма, в его архитектуре, облицовке и росписях. Здесь потустороннее является в посюстороннем, трансцендентное становится имманентным, смысл сходит во всякий предмет, здесь снимается противоречие между духовным и материальным, небо спускается на землю, Бог становится человеком, воплощается в мире. «Если существует некоторое слияние противоположностей всего мира, дольнего и горнего — оно здесь» (Иоанн Геометр, PG, 106, 944B). По учению патриарха Германа, церковь является земным небом, вообще все внутреннее пространство храма — увеличение степени значимости с запада на восток и снизу вверх,— весь внутренний его интерьер мистически являет, в структуре т. н. «топографического символизма», реальности высшего духовного порядка. Так, по учению отцов Церкви, конха является Вифлеемской пещерой и, одновременно, по Герману, местом погребения Христа (по Софронию Иерусалимскому — гробом Господним); жертвенник является яслями Христа, Его гробом и, одновременно, небесным жертвенником. Своды алтаря и потолок храма — образы двух уровней неба; лампады и свечи — образы вечного Света; стихарь — образ плоти Христовой; архиерей — образ Господа, иереи — духовные чины, диаконы — ангелы, и т. д. // Изображения храма также включаются в литургическое действо, мистически являя единение неба и земли. Так, по Симеону Солунскому, «священные изображения» Спасителя, Богоматери, святых и апостолов на алтарной преграде (иконостасе) означают «и пребывание Христа на небе со своими святыми, и присутствие его здесь, среди нас» (345 CD). Таким образом, по учению св. отцов, вся Церковь, земная и небесная, участвует в Литургии. При этом и сами участники Литургии изображают небесные силы в их «великом и страшном» служении, о чём поется в Херувимской песне: «Мы, херувимов тайно изображающие…». // Все эти «изображения», литургические образы, не являясь по сущности архетипом, по своей антиномической природе обладают его силой. Литургическим образом является и сама словесная часть Литургии, которая не случайно облечена в напевно-мелодическую форму. «Мне кажется,— писал св. Григорий Нисский,— что философия, проявляющая себя в мелодии, есть более глубокая тайна, чем об этом думает толпа». Ту же мысль высказывает и св. Иоанн Златоуст: «Ничто так не возвышает душу, ничто так не окрыляет ее, не удаляет от земли, не освобождает от телесных уз, не наставляет в философии и не помогает достигать полного презрения к житейским предметам, как согласная мелодия и управляемое ритмом божественное песнопение».

 

http://ru.wikipedia.org/wiki/Литургия

 

Причаститься Творцу в литургии — есть вспомнить Себя нам, забывшим, как Целое, Мир. Там же сказано:

 

Литургическая символика тесно связана с пониманием богослужения как «воспоминания» (анамнесиса). Св. Дионисий Ареопагит, поясняя литургическое священнодействие, говорит, что оно совершается «в Его воспоминание». Но это особое, вневременное воспоминание, не подчиняющееся логике бытия. В нём вспоминают и прошлое, и настоящее, и будущее, как уже бывшее и вечно длящееся, то есть это воспоминание, выходящее за пределы антиномии «литургического времени», преодолевающее и этим снимающее её. Так анамнесис (часть евхаристической молитвы) литургии, приписываемой св. апостолу Иакову, брату Господню, «вспоминают» «второе и славное и страшное Его пришествие, когда Он придет со славою судить живых и мертвых и воздать каждому по делам его». Так же и в Литургии св. Иоанна Златоуста, в евхаристической молитве, «вспоминают» «вся еже о нас бывшая: крест, гроб, тридневное воскресение, на небеса восхождение, одесную седение, второе и славное паки пришествие.». Не только отдельные молитвы и части Литургии, но и внутреннее устройство храма имеет «напоминательное» значение. Так, по патриарху Герману, «алтарь указывает на второе пришествие Его, когда Он придет со славою судить живых и мертвых» (PG, 98, 389D).

 

Право|сла́в|ие (калька с греч. ρθοδοξία — букв. «правильное суждение», «правильное учение» или «правильное сла́вление») — единое, или прямое, суждение, смысл прямой; пре|сущ|ествление — есть превращенье, по смыслу сему, хлеба и вина в Тело и Кровь Иисуса: подобия — в Суть. С смыслом ложным борясь, Константинопольский собор 1157 года так анафемствует всех толкующих слова евхаристии, при|часть|я Миру-Луне, «сие творите в Моё воспоминание» как образное (метафоричное) принесение Жертвы, а не само принесенье ее:

 

Слышащим Спасителя о преданном Им священнодействии Божественных Таин, говорящего: «сие творите в Мое воспоминание», но не понимающим правильно слова «воспоминание» и дерзающим говорить, что оно (т.е. воспоминание) обновляет мечтательно и образно жертву Его Тела и Крови, принесенную на честном Кресте Спасителем нашим в общее избавление и очищение, и что оно обновляет и ежедневную жертву, приносимую священнодействующими Божественные Тайны, как предал Спаситель наш и Владыка всех, и поэтому вводящим, что это иная жертва, чем совершенная изначала Спасителем и возносимая к той мечтательно и образно, как уничижающим неизменность жертвы и таинство страшного и Божественного священнодействия, которым мы принимаем обручение будущей жизни, как это изъясняет Божественный отец наш Иоанн Златоуст во многих толкованиях посланий великого Павла, анафема трижды.

 

            Таинство евхаристьи, свершенное на Луне — Господу, Сердцу привет как надежда Войти. Сообщается:

 

Вскоре после посадки Олдрин, пользуясь правами старейшины пресвитерианской церкви, провел краткую частную службу с причастием. Армстронг, будучи неверующим, причащаться не стал. Хотя изначально планировалось транслировать это событие, в последний момент НАСА отказалось от этой идеи, главным образом, из-за судебного процесса, возбужденного ранее атеистами против НАСА из-за публичного чтения экипажем Аполлона-8 в Рождество на лунной орбите главы Быт.1. По этой причине всё прошло во время перерыва в связи. Олдрин имел с собой маленькую пластиковую коробочку с походным набором из миниатюрного потира, гостии и вина, которые он взял заблаговременно в церкви в Хьюстоне. Им был прочитан стих Ин.15:5. Впоследствии, Олдрин вспоминал: «Я принял святые дары и принёс благодарность за разум и дух, которые доставили двух молодых пилотов в Море Спокойствия. Интересно, подумал я, ведь самый первый напиток и самая первая пища, поданные на Луне — это вино и хлеб причастия».

 

http://ru.wikipedia.org/wiki/Аполлон-11

 

Истину, за дверью Клад (о котором речет сказка нам, смысл прямой, чей ге|рой Бу|р|а|т|иноБур в Ра, Тьму-Ино) украл Ares’тотель у нас, с тем — и знанье того, что дверь эта, Луна, — настояща и Богом дана разделять и спрягать Это с Тем: от|ра|жать (и’sol’ировать) и проводить. Оба качества эти — металла черты, что по сути своей — Щит-и-Меч.

 

Как вещество, именно мет|а|лл обладает наилучшими отражательными свойствами. Таково сер|еб|ро, применяемое людьми для изготовления зер|кал. Зеркало-сверхвещественность (бренным очам — нуль, ничто) — Пустота: в сути — Дух, Цель (метá — укр.) всех сущих, Алл|ах: П|рост|ота, Камнь С|еб|я. Пустота и металл — пара «Цель–Путь»: мета|лл — от «мета|ть», в цель б|рос|а|ть; близость — Путь, Даль — Цель. Цел|ь — Путь цел|úт, единит его. Феба, стрелкá, звал Го|мер «сребролуким»: сребро есть метанья металл. Такова г|луб|ь Луны очам зрячим: металл с Пустотою под ним, в лоне Лоно как Истина в лжи, во тьме Ть|ма, Ма|ть.

 

Антропы тонких миров, в Луне сущих в своей сопричастности Вечности, как гонцы Свободы в сем мире Необходимости странствуют в нем в аппаратах, зовущихся НЛО, кои есть pus’ырьки или капли Луны, Кора|бля кораблей (коя есть, повторю, Кора Господа), выдутые из нее разумной волей и так же, как и она, состоящие из орихалка-миFREE’ла — чудесного, на бренный взгляд, матерьяла, очам предстающего и плотным телом, и чистым огнем (печать лунности НЛО — имя ви|ма́н|а (санскр. vimāna) сего аппарата, творить каковой — есть вы|ман|ивать из Луны, Man: из Воды — каплю, из Огня — искру его).

Глубь, Дух — есть Небо: Высь, Тайна Луны. Поэтому «орихалк», металл Выси, по-гречески — «горная медь»: горный — горний, Гор-Феб, в Луну наш поводырь. Посему же фамилия Гарин, печать человека, в романе Толстого добывшего мифрил, ясно родственна птичьей фамилии Га|гарин землянина, Полетом стяжавшего Глубь, Небеса. Миф|рил — в Мúф рыл: Миф — Глубь, посол чéй сей к|рыл|атый металл: Глубь есть Высь. Металл этот Толстой (неспроста — автор сказки про Дверь за холстом) зовет М: в ЗеМле сущий как Матери, Лон|е: земна, лун|на ль — Глубь есть одна, В|ино душ и Богатство, часть чья оrichалк. Небо, Svar (санскр.), часть чья металл этот — П’rich’ал, где svar’туемся мы. Тьма — Ноль, Рот, oris (лат.); orich’алк — явь его, Прорвы прорв, из Луны, дыры в То.

Сфетраэдр, структурный оплот орихалка, являет нам бренным, часть ту, коей недостает нам до Мира: очам нашим — чтоб зрить его. Мир, Тьма-Свет, Сердце-Ум, как Ноль-и-Единица числом своим имеет Десять, Полность сущего, коей венчаем пифагорейский Тетраксис. Мир, довлеющий себе, есть Сто, Десять по Десяти. Сто — единство числ тел Простоты, кои знает мир наш. Из них Шар, сущих форм цар|ь, Мир-Десять, и с ним Додекаэдр, Двенадцать как Очи, согласные Миру (по сумме сих числ — 22, Мир-и-Очи) — есть Тó очам бренным; тетраэдр-огонь, октаэдр-воздух, икосаэдр-вода и куб-земля — Это: стихии вселенски; а телом седьмым за шестью сими, слитым из двух по закону единства различия, есть Десять-по-Четырем иль Четырежды Десять те|траэдр, пи|р|а|м|ид|а (др.-греч.), полный Сфе|ры (надутый), сфе|траэдр: Мир, бренным согласный очам, синтез Нумен-феномен, Тьма в тьме как открытое ей. Тело это, спрягая Бессмертье и тлен, То и Это, незримый Огнь-Мир с огнем зримым как Целое с частью, — как тело седьмое в чреде полной тел, а в стихий ряду — пятое как огнь-эфир (зримый огнь, слитый с тайным, эфиром: Явь Тайны), числом буквы М, Сорок, Матерью-Тьмою дает полноту, иль единство (Причина — Це|л|ит|ель), чреде простых тел, сумма коих с ним вместе:

 

10 + 12  + 40 + 4 + 8 + 20 + 6

 

— есть Сотня, как дóлжно тому. В Сорокá тьма-мат|ерья, Тетрада едина с Нолем-Тьмой: Глубь, Тьма-Мать — Второе. С тем, С|о|р|ок для бренных есть Рок|а число: смерть, Тьма им — Неизбежность; поющим Бессмертье — Свобода оно: Тьма, Мед тел, в коем тают они, Сердце-Mad, что творит (made — англ.) в сущем всё. Тело-Мир, тело-Очи в единстве с телами огня, воздуха, воды и земли — суть шесть доказательств бытья Бога, кои не есть полнотой без седьмого, Сфетраэдра, ряду венца: Семь есть Жизнь, Полность. Знак сему — Семь Мудрых (rsi): Мудрость — Жизнь; лишь семь правильных тел во единстве есть лик Г|еб|до|м|áд|ы сей. Тело седьмое, единства сего ключ, не зримый теперь (зримый — Древними, огнь коим был Шар-тетраэдр, То-Это: Мир, Огнь) — Жизнь и к|лю|ч к ней, седьмое ее доказательство: Жизнь — в очах вечных, смерть — в бренных очах, коим дóлжно ожить, умерев (смертью так оживлен Берлиоз князем Тьмы). Ведь Жизнь — Бог, Клей меж Этим и Тем, Грань их; грань та же — смерть, ОО7: Жизнь, Сон бренных, агент с полным правом убить: убыть в Сем — в Том прибыть, кое Тьма-Жизнь одна (СонШон Con’нери; Пир|с Бро|сна|н — то ж; спи|н — в|ра|щение, Жизнь: жить желаешь — вер|тись, в Ра ра|сти!). Умереть, узрив Бога впрямую — вот главный, седьмой аргумент, что éсть Он (так Фому убедил встречей с ним Иисус); шесть иных, кои сущи — ничто без него, с ним же — всё. Смерть — миров грань; грань та ж, тело ее — лик Истины: в смерти встречаемся с Ней. Смерть и Бог, смерть и Истина, купны, влекут и страшат, как страшит очи Розни Одно; тело Истины-смерти, седьмое, — прекрасно-ужасно собой посему. Таков Петр, муж разящий, в «Пол|тав|е» — на грани, пол-Тау: в одном смерть и Бог, Жизнь всего.

 

                                             Выводы

 

1. Представление современной, идущей от Аристотеля науки о Вселенной как безразмерном изотропно-пустом мешке не отвечает реальной картине вещей. Картина же эта в том, что Вселенная есть Полнота, и как системно организованное Целое, Колесо, она имеет Центр (Ось) и периферию. В очах вечных Ось Мира есть Бог, в очах бренных — Луна, точка чья в оке нашем — зрачок, остров Тьмы.

2. Луна есть пункт спряженья Абстрактного, Духа, и Конкретного, материи — Свободы и Необходимости, Вечности и брения. Как таковая, в очах наших, сущих под знаком Необходимости, она есть врата в мир Свободы: причинную Вселенную, компактно пребывающую в ней как Истина средь Лжи и Полнота средь пустоты, Ее лишенности. Поскольку же бренному оку, зрящему Мир навыворот, Полность пуста, — Луна есть пустой шар: дыра, черная Полностью, Тьмой, Божий колокол, звонящий по человеку как Целое по части, Истина по лжи.

3. Как грань меж Абстрактным, Духом, и Конкретным, материей, где Два сии есть Одно, стенка шара Луны есть конкретная Абстрактность: духовный металл орихалк, разграждающий Благо и Зло. Архетип всех металлов Земли, то — субстрат, из какого эфирные сути, антропы Луны, выдувают вовне к странствью в бренном сем мире, подвластном Необходимости, капсулы НОЛя, Свободы-Луны, НЛО. В бренных наших очах орихалк — утонувший металл: в Духе как Глуби их.

4. Визиты Лунитов, Гостей в мир землян — акт родства: Люди, mаn (англ.) — и те есть, и эти, едины как капли Луны, Man (с тем, Ману, лунатик —  антроп Земли первый; АдамДамы сын: Луны, Лона), любовь от Любви, нас манящей как Я наше, Суть.

 

______________________________________________________________________________________

1 Ковры же, Вселенной согласно, — и тексты мои, что соткал я из нитей ее; статья эта — ковер.

2 Корпускулы эти, имущие полуцелый — осколочный, Розни согласный (столп бренья — она) спин — наука дней наших зовет фермионами.

3 Фамилия эта, магична, корнями являет Луну — Ма|ть (англ. Mo|ther) и Ос|ь, в Бога М|о|с|т, — и согласный ей горний металл.

4 По той же причине от разлагающегося человеческого трупа исходит тяжелый и му|тор|ный металлический дух: так пахнет нам смерть сама, Луны грань.

5 Тема лунности Атлантиды волнует умы землян, как бередит ум их Истина. В http://anomalia.kulichki.ru/text2/632.htm, в статье с красноречивым названием «Атлантида — сестра Луны» говорится: «Луна… и Атлантида возникли почти одновременно и из магмы, выброшенной на околоземную орбиту, где из нее образовалась Луна, и заполнившей пробитое отверстие в земной коре, из которой позднее возник легендарный остров Атлантида».

6 Общеизвестен факт, что на древнейших картах звездного неба (X в. до Р.Х. и глубже) Луна отсутствует. Принимая во внимание разительное несоответствие этого факта довлеющей роли Луны в земном небе, где нет ни единого тела ближе к нам и более размером, чем она, единственным объяснением сему есть то, что порой древней небо Земли было лунным, Земля и Луна были телом одним.

Исконное единство Луны и Земли имеет простые физические подтверждения. В тексте одного из них (http://quasar.org.ua/uchenye-luna-polnostyu-sostoit-iz-zemnogo-veshhestva/) читаем мы вот что: «Одинаковое соотношение изотопов титана в земных и лунных породах свидетельствует о том, что Луна почти полностью состоит из того же вещества, из которой сформировалась и Земля в процессе зарождения Солнечной системы. // Этот факт противоречит основной на текущий момент теории формирования естественного спутника Земли. Про данный факт сообщают астрономы в статье, опубликованной в журнале Nature Geoscience. // Большая часть ученых полагает, что естественный спутник Земли Луна сформировался вследствие столкновения гипотетической планеты Тейи с  Землей. Согласно этой теории, Тейя образовалась 4,6 млрд лет назад, как и другие планеты солнечной системы и имела сходный с Марсом размер. По различным оценкам, как минимум, 40% вещества Луне «досталось» от Тейи, а все остальное — от нашей планеты. // Команда ученых, которую возглавлял Цзюнь-Цзюнь Чжан из университета Чикаго (США), поставила под сомнение подлинность данной теории, сопоставив соотношение изотопов титана в земных и лунных образцах породы. // Согласно этим ученым, соотношение изотопов титана — титана-47 и титана-50 — остается одним и тем же для всех земных пород, в которых находятся атомы данного металла. // Метеориты и астероиды содержат абсолютно другое соотношение изотопов титана, и это дает ученым причины считать, что соотношение титана-47 и титана-50 сложилось еще в период зарождения нашей Солнечной системы и формирования первых протопланетарных объектов и астероидов. // Астрономы изучили соотношение изотопов титана в пяти различных образцах земных пород, 27 метеоритах-хондритах и в 24 фрагментах, добытых с поверхности спутника Земли. // Как и предполагали ученые, соотношение изотопов титана в земных минералах оказалось одинаковым во всех образцах — самое большое отклонение составляло лишь сотые доли процента. В метеоритах астрономы зафиксировали значительный разброс значений — они различались в 5-6 раз исходя из того, каков был тип объектов. // К изумлению ученых, образцы лунных пород почти не отличались по соотношению изотопов титана от их земных аналогов. Астрономы отметили определенные отличия, однако большинство из них находились на пределе чувствительности приборов и поэтому не заслуживали доверия».

7 «…И я всегда утверждаю, что, как говорится, я полный неуч во всем, кроме разве одной совсем небольшой науки — науки любви. В этой же науке я заявляю себя более искусным, чем кто бы то ни было из людей — как прошлых времен, так и нынешних», — рек на сей счет сам Сократ.

8 «Стоит отметить тот факт, что глубина лунных кратеров очень невелика в сравнении с их диаметром. В связи с этим ученые выдвигают гипотезу, что поверхность спутника Земли состоит из необычайно крепкого вещества, не дающего метеоритам глубоко проникать под поверхность Луны. Даже кратеры диаметром более 280 км имеют глубину не более 6,5 км. Если бы Луна была лишь однородным куском породы, на ее поверхности должны были иметься кратеры, по меньшей мере вчетверо более глубокие» (http://quasar.org.ua/uchenye-luna-polnostyu-sostoit-iz-zemnogo-veshhestva/).

 

 АД КАК ОН ЕСТЬ

 

Суть и устройство преисподней

 

Что жаждем мы, люди, свободы — перст Божий:

Свобода есть Бог, наше Я. Быть нам в Ней —

Дóма быть. Быть лишенным Ее — падать

 в лоно страданья, чье имя есть ад.

 

 

К

 

люч к познанию ада — деление Тьмы как Ноля без иного на Ноль и иное ему, Двойку-рознь. То — две Тьмы из одной: Тьма как Тайна, Субъектность, и тьма как объектность, явь. О них-то рек Паскаль как о двух безднах, меж коими сущ человек: бездною Бесконечности и бездною Ничто. Первой Суть — Бог. Суть второй — Сатана. П|оль Ла|ф|ар|г, рекший: «Ад мог быть придуман только людьми и для людей, снедаемых ненавистью и жаждой мести», — прав в том, что граница объектности, крайняя пад|шести степень, какой есть ад, с нами едина: нет нас — нет ее. Но и зрить от нееверно: в Двух (1 + 1) единица любая — начало, коль чтем от нее.

Для немудрых ад — вымысл, и мня его им, они, в сути, его соотносят с ментальною (мысленной) сферою — миром свободы, по Канту. О нет! Тюрьма, ад — не свобода (мнят ей его умники — адовы дети, мысль чья — Ум Ума, эгоист: имманентность, ад чистый); не внутренен он — он вне нас, он не нумен — феномен как то объективное, кое одно лишь и чтит атеист за факт (имя презренное: чтить факт, облатку, за Суть — как феномен за нумен — вершить есть соитье со злом как раз|врат в смысле строгом: фак|т = fuck, е…ля). С тем и зовет его Библия «внешнею тьмой», «объективною истиною» по слепцу сему (ведь Бог есть Очи нам: Его лишенный — слеп), а по Бердяеву — «смертью существования» (об Авичи как аде дурной непрерывности, пытке Сансары, где люди, умерши, родятся немедля, без отдыха в Том, — говорится согласно с сим, что место это «никогда не находилось в А|мен|ти [посмертном Осириса царстве, Тьме-Сердце — Авт.] или в каком-либо другом субъективном состоянии»; A|vic|i в сути — не-Тьма: Два — не Ноль; смерть — не Жизнь; Ум бессердный, облатка-нуль). С тем-то, чем дальше от Глуби очами бежим мы вовне, тем реальнее ад как плод личной, поистине нашей ошибки. Страданье и радость — всё в нас, Мир вместивших. Понятие «ад вообще» ложно — есть лишь ад нáш, что и есть в существе столь сурово клеймимая атеистами «субъективность» (то знал Лев Толстой, о всех семьях сказавший, что счастливы они одинаково, а несчастливы — на свой, особый манер. Книга Мертвых тибетская, рисуя ад, говорит: он — плод наш (проявленье, «бардó»), и себе палачи — сами мы). Но ад наш — с тем и общий: ведь сущее нам — суще в Мире как Доме всех сущих, сосуд (микрокосм) чей мы, часть сего Целого. Ад — дом сбежавших от Глуби, и созданный бегством сим; древние — ада не знали, быв с Глубью одно. Ад есть общее то, коим скрыл Аристотель Единое: Сердце — бессердным Умом; но, таков, ад един как сама личность наша, из коей как Мира (ведь Глубь — он) извергнут вовне мир сей злой.

Ад зовем пре|испод|ней мы, сиречь под|дон|ом («ис|под» — дно (стар.)), дном ниже дна очей бренных, — область онтологически-нижайшая. Но нуменально она пребывает поверх плотной, или физической, сферы как крышка ее, грань меж плотным и тонким мирами как оба сих разом и, с тем, ни один из них: чистое мировое количество, тьма. Посему-то нетонкую и неплотную эту область зовут «тьмой кром|ешною», сущей как кром|ка меж сими двумя, скорлупа для обоих — К|лип|пóт, «мир скорлуп» без их сутей живых.

Для душ, в смерти стремимых в Свет (Тьму горню, Огнь-Мать), мир Дна есть чистилище: фильтр к снятью тьмы, тяготящей полет их. Фильтр сей в Православии — бес|ы различных родов, что мыт|арством от душ отмывают грехи (оставляя без них: «бес» — лишенность, ничто) по родам сим в воздушной стихии, второй за земной (князь сих орд, Сатана есть князь воздуха (Еф. 2:2), слуги его — поднебесные ж, сиречь воздушные, духи (Еф. 6:12)), итог чему есть ч|ист|ота как согласие Ист|ине (Орфики и Пифагорейцы зрили чистилище теневым конусом («бездной Гекаты», Луны, бывшей Грекам одно с Персефоною и Артемидою — и, с тем, трехликой), влачимым Землей точно ш|лей|ф, до орбиты Луны. Глуби, Тьмы тень, чистилище — Два пред Нолем как врата в Чистоту, чрез какие про|ти|сну|ться — чистыми стать, Зло с|тес|ав о мечи: пробудиться к Добру). То — порог горних сфер надтелесный склоненным пред Богом, Единым; для тех же, царь чей Дьявол, мир сей — врата в подтелесный возмездия мир, Дно Дна, склеп рабов Двух. Такова есть иллюзия, сýть его: в чистых очах она то, чего в принципе нет; в мрачнозрящих — она принцип их всеохватный, страна без границ.

Ад Земли — царство смерти, ведь время со смертью одно (как пространство, огнь — с Жизнью); число ж смерти — Восемь. С тем, учат Индийцы, он есть восьмерица сфер истинных мук, именуемых также кругами. То — область отринувших Мир эгоистов, влекомых в чертог сей подобьем ему (уму в розни его — Рознь и дом) и остающихся здесь тем дольше, чем глубже (в понятии внешнем: глубь адска — не-Глубь, нуль пред Глубью, Нолем-Тьмой) падение их. Находиться на Дне — есть быть мертвым в понятии чистом, неведомо сколько (ведь смерть, как не-Жизнь, есть не вечность — безвременье: время застывшее, забыв конечность свою); пребывать выше Дна в бреньи — быть относительно-смертным: ко смерти причастным как скрéпе меж жизней, единство каких — бренья крýг, управимый Луной: Тьмой — тьма (смерти чужды (с тем — рожденья) лишь сути Духовного мира, в бессмертности чýжды страданья, единого с нею).

Ад — область страданья, отсутствия радости: мéсто, откуда изъята она как из плóти душа. «Безрадостными называются эти миры, окутанные кромешной тьмой, // к которым приходят, умерев, эти незнающие, неразумные люди» (Брихадараньяка-упанишада, IV, 4,11). Сказано также: «Асуроподобными [подобными демонам — Авт.] называют те миры, // Что окутаны кромешной тьмой. // Уходя [из этого мира], к ним приближаются те, // Кто убил свой атман» (Иша-упанишада, 3. Здесь «убийство атмана» — убийство его в очах наших, над ними ж — бессмертен Атман). Радость, с Богом едина, есть истинный О|пти|мум наш: в ней как пти|цы парим мы легко. С тем, ад есть дом всего максимально отшедшего от сей Серед|ки — неважно, куда: Серд|це, Бог — Центр, иное окольно ему; ад — окольности край, Ум Ума как в утрате Господь. И не дивно, что холоден ад скандинавов, а ад христиан горяч: оба они — ад один: ведь страданье есть то, что не знает середки себе — Меры, коей есть Бог. Ме|ра-Ра|дость, Господь с Сатаною-ст|ра|дан|ьем едины как бублик с дырой от него: тело — Бог, пустота от него — Сатана. Посему плод контакта плотú и с чрезмерно горячим, и с хладным чрезмерно — един: то — ожог (ведь Тьма — Огнь), омертвленная ткань.

          Дом страдающих, материальный мир зовется «тюрьмой творения»; верх матерьяльности (Дно — Высь навыворот) как абсолют ее, ад — тюрьма тюрем. Господь-Абсолют — Всё, Единство; ад — нуль, анти-Всё, Рознь как суть. Он есть тело особое: в зримости внешних глаз — целое, в сути ж — куски, не сплотимые между собою как бомба в состоянии перманентного взрыва: взорванное, но не распадающееся целое, коим есть ад. Ибо нет ничего, единящего его внутри. Мощь, храняща его, жмет извне, как вода на ту бомбу, что, в глуби взорвавшись, не может распасться: то — длань Сатаны, свой крепяща престол, в сути ж — Бога рука в роли сей (Сатана — Бога роль, маска): брения ось, имманентный столп — ад как тюрьма, коей быть, доколь суще оно1.

Расщепленность ее на фрагменты есть плод отсечения от Иерархии Мира, вершимого Князем. Разъятая с целым, разъемлется часть тем в себе; части ее, родясь так — друг другу враги. Бой их — битва бессердных, царь коим сильнейший, покуда силен он. Согласия нет в мире Дна: где рознь правит — Единый забыт.

Днá дух — дух отрешенности, коим пленен эгоист. Таков горьковский Сат|ин из пьесы «На дне»: он, поющий хвалу человеку (Сат, Истина — Бог, Сут|ь) — поет отрешенье: кумир сей безбожен, мня Богом себя. Таков Сатин сам. Пьяница, он духом внешним пленен, Сат|аной, коим есть винный дух эгоисту (Бог — Глубь, Дух-Внутри). Мятеж Сатина пуст: сей певец — принцип Дна воплощенный, на дне — дома он. Дном и Горького мир был безбожный: мир-гор|ечь, юдоль гор|децов; и писал он: «моя задача — пробуждать в человеке гордость самим собой, говорить ему о том, что он в жизни — самое лучшее, самое святое». Но истинно свят — Бог единый. Трагедия чистых людей как солдат революции, пиршества Двух — рознь их плоти с душой, их губяща нередко чрез умственный либо сердечный разрыв (как инсульт и инфаркт) либо пулею, пущенной ими в час рвущей сей муки в главу (ум) иль сердце свое.

Обделенье свободою — главное, а в существе и единственное страданье всех падших в ад. Ибо любое страдание — суть несвобода; плен адский — вершина ее (посему «стенать», слово сей муки, идет от латинского stenos — узкий, суть тесный (отсюда «стена» как помеха свободе, препона); слова «тесн|ота» и «стен|анье» едины основой своей, коя — знак тесноты. Теснота повергает нас в ужас, что ведомо всем застревавшим; боязнь безысходности — клаустрофобия, к коей толчок одиночество). Страданье — то, от чего цепенеет плоть наша (о том в своих «Опытах» пишет Монтень. Вспоминая сказание о Ни|обе|е, которая, потеряв семерых сыновей своих, а затем семерых дочерей, обратилась в скалу — «Diriguisse malis», «Окаменела от горя», — муж сей говорит: «И, действительно, чрезмерно сильное горе подавляет полностью нашу душу, стесняя свободу ее проявлений; нечто подобное случается с нами под свежим впечатлением какого-нибудь тягостного известия, когда мы ощущаем себя скованными, оцепеневшими, как бы парализованными в своих движениях, — а некоторое время спустя, разразившись, наконец, слезами и жалобами, мы ощущаем, как наша душа сбросила с себя путы, распрямилась и чувствует себя легче и свободнее. // Et via vix tandem voci laxata dolore est» «И с трудом, наконец, горе открыло путь голосу»). Несвободным быть хуже, чем умереть, ибо смерть мгновенна, а несвобода длительна. Смерть, переход, нам свободу сулит; плен, коль полн — ничего. Несвобода — про|цес|с (Кес|арь, Князь, — гéний чей) перманентной кончины, несущий в любой своей точке отдельную смерть: пленный — мертв многократно, и част есть пожизненный узник, молящий о смерти в замену тюрьме.

Пленным Дна — страдать дóлжно; сему служит тело их — тело страдания. Суть его зрим из того, что страдания н|е|р|в есть душа, человечности суть. Если дух, сущий в теле частицей Свободы, сверх уз и страданий чужд, — узы и бремя души есть желанье, влекущая сила ее, чье свершенье есть действие. Плотный мир сей разрешает его: мир трудов, для него он назначен, имея и место вершителю, и инструменты ему. Донный мир — казе|мат, запретивший труды теснотою пространства, где можно лишь быть — бытие ж есть покой, — и к тому сотворенный. Вот сущность страданья души в аду: он ей покой-без-свободы, насильственный, вяжущий по рукам и ногам. Покой этот противен неделанью Духа-Свободы как плоду Его добровольного отказа от деяний (как многости, Двойки: Свобода — Деянье Одно; от тьмы дел отрешась — творим Всё). И телá душ, держимых в аду, есть тела  пребыванья, к деяньям не годные. Они лишь в жалком зачатке имеют конечности. Зренье их к свету — нуль, тьма: они слепы как зрящие мрак, сердце ужаса, — к чему даны им глаза крота, чуждые света, зрачка не имея ему, а для мрака — всецелый зрачок. Тела эти бесчувственны, мысля под тем многость чувств (коих людям нам, сутям Пяти — пятерица дана); да и в мире сем те, кто томим в склепе тесном, с активностью членов теряют за невостребованностью и способность многоразлично ощущать, зная чувство одно — плена гнет2.

Так приходим мы к главной черте тел страдания, вот она. Если тело привычное наше дано к ослабленью страданий души в мире сем как смягчитель их, — адское тело, напротив, есть их проводник. Так ожечься об огнь не даст ручка из древа, железная ж — ожжет тотчас. Так на адских жаровнях стенают и корчатся души в железных телах.

Телá ада — безликие. Лица их с ходом ко Дну размываются: Тьма есть Вода; телá ж в целом, теряя привычную нам многовидность, стремятся стать сферой. То в корне противно сферичности Духа как форм превышенью: безликость — запрет лицам быть. Так, биясь друг о друга в волнах, камни брега стра|дают, стира|я в покатость различья свои. Дух сверхформен, а пленник в аду — недо-формен как формы лишенный (шар есть форма Мира — не наша как части пустой его: с Миром разъятой очьми эгоиста), в чем адова кара: с утратою формы теряем мы, люди, характер, огранку свою, что зовем личным «я».

*

Ад — дом Розни. Но он есть и зданье, имущее клей свой. То в нем — смерть, ничто, дом чей ад; утверждая, что нет ничего единящего ад, мы и мыслили это ничто, кое есть как не-сущее. Клей этот чистым очам, кои видят на равных не-сущее с сущим как Бóг, их Основа, — реален как всяк сущий клей, и он есть вещество. Мысля зорко (ведь мысль — очи нам), уясним это мы.

Возьмем ряд разных ядов, принятие чье влечет смерть. Сколь ни разны они, есть одно, что роднит их: то — смерть, внесоставна конкретному яду как некая примесь к нему — вещество, суть отдельное то, что во многом являет единый эффект (так в тьме яств сахар — сладость едина). Представим процесс, выделяющий эту добавку из сущих смертельных веществ. Итог его есть смерть как субстрат — явь очей зрячих, как явны зрячему сахар иль соль.

 

Так вещественны в Мире идеи. Андреев в своей «Розе Мира» ведет речь о похоти, что, оставляя наш мир, где явилась она, проступает с другой стороны, на поверхности мира с ним смежного как маслянистая жидкость (в обилии, созидающем реки, текущие, как и известные нам). Ибо всякое качество наше имеет свой строгий субстрат, где идея — материя, суть тó, что есть. Знанье истины этой — основа искусства приготовления ведовских снадобий, из коих любое, по сути, являет собой некую целенаправленно выделенную — и истинно зримую (с тем — осязаемую, обоняемую, вкушаемую) — магом модальность натуры людской.

А коль так, — мы, зря в Духе (ведь мысля так — в Нéм мы), должны неизбежно признать, что таблица химических элементов, знакомая нам, далеко не полна: кроме сущих теперь, там должны быть еще и особые клетки для зависти, скупости, страха и прочего. Ибо чтó есть вещество? И с позиции химии (трупа алхимии древней), оно есть простое, а с тем и отдельное в сей простоте. Но все качества, что мы назвали — просты, ибо ясно отдельны от прочих. Таков есть салат между яств с точки зрения нашего различителя, чувства вкуса. Последнее — кое не купность, как мыслят обычно (сложения чуждо оно), но монада, состав не имуща — не лжет нам: всяк род отстоящ, зримый так богодаденным чувством — монада; физически слóжен, он истинно — прост простотой элемента: ведь Дух как Одно — суть отдельности сей! Таковы в очах древних стихии Вселенной: огонь из них «то, что сияет-печет», воздух — «то, кое веет», вода — «то, что течет», земля — «то, кое твёрдо»; отдельности эти, всеобщи, есть Мира столпы: элементы, тела. Ибо знала Античность: телесным есть все, что телесны мы видим; различное это — едино в основе своей, коя — Мир, Тело тел и очей наших Суть.

Элемент, тело, вещь — есть отдельное. Коль это так, — откровенья Индийцев об океане самосущного, сиречь элементарного, молока, плещущемся на некой райской планете вовек не сворачиваясь и без намека на стадо коров, произведших его, о деревьях, родящих любые плоды — не нелепая сказка; словá Александра В|ерт|ин|ского о ведре спермы, данном мужчине на жизнь, сей конкретною малостью веля ее поберечь — не есть шутка. Ведь автор сей жидкости — Бог, а не мы; молока не корова творец — Óн. С тем, сути сии — вне родителей ложных своих, сущи в Нем. Будь то плоть, будь идея — отдельное материально, ведь Мира Матер|и|Я — Дух; и коль так, то идеи как части Его — все телá есть; тела, все как есть — иде|альны как данные в|иде|т|ь нам: очьми ступати (идея и есть в переводе своем «то, что видно»). В «Тимее» Платон рек о том: «всему, что имело произойти, надлежало, конечно, быть телесным, видимым и осязаемым». Вещи, идеи — телá рáвно: то, кое зрится-и-есть (ибо зриться — быть: очей лишь ради сущ Мир, как они — для него).

 

Смерть — есть, и притом есть отдельно, и с тем элемент она и вещество, Мира клей небытийный: промежное Этого с Тем; грань меж Явью и Тайною — смертная грань розни их и единства. Смерть — клей, адский мир единящий, с тем — клей очезримых миров, от него производных и сутью имущих ад, тайный питатель их. Страны тиранов земных — миры эти. Таков строй Советский, стяжавший бытье гекатомбами боен военных, возросший на крóви безвинных людей. Глуп, кто мнит войну эту злом внешним: война как добытчик смертей пребывала в Системе с зачатья ее. Бывшая до того геноцидом как внутренней бойней, — в миг, избранный Князем, она, выйдя вон, притянула Систему иную, без коей идти не смогла бы. Война, кою Сталин и Гитлер свершили, была их соитьем: любовью, взрастившею смерть. Такова злая стр|асть: в ней, губя все живое, смерть стр|оит себя. Смертью — жив черный строй, она пища его, кою он без конца добывает, лишившись же — гибнет, распавшись легко: смерть едящий — сам пища ее.

Бомбе атомной, дабы взорваться, потребен у|ран3 в массе должной, критической. Адской системе для жизни потребна критическая масса смерти. Возникнув, творит она взрыв перманентный, «живящий» строй сей (ведь смерть мертвому — жизнь), тем включая процесс поддержанья его: добывание смерти враждою чрез войны и геноцид. Так кусок щелочного металла, упав на лед, плавит его, добывая к реакции воду.

___________________________________

 

1 Власть Дьявола — в сути есть Божия власть. И хотя Сатана говорит о себе Иисусу: «Тебе дам власть над всеми сими царствами и славу их, ибо она предана мне, и я, кому хочу, даю ее» (Лук. 4:6), — он, князь мира сего, лжет: последняя, высшая власть — Бог, Царь Мира. Ложь Князя вскрывает Мессия в словах Своих к фарисеям: «Ваш отец диавол, и вы хотите исполнять похоти отца вашего; он был человекоубийца от начала и не устоял в истине, ибо нет в нем истины; когда говорит он ложь, говорит свое, ибо он лжец и отец лжи» (Иоан. 8:44).

2 Касаемый всех атрибутов деяния и восприятия, в Ведах зовущихся ин|дри|ями. К ним относятся: пять восприемлющих — глаз, ухо, нос, кожа, язык; и пять действующих,  обращенных вовне — пищеварительный, две пары двигательных, речевой и детородный. Полное число индрий, 10, согласно Декаде, числу мировому; по сумме ж своей — единице, в которую десять сии уплощает страдательный плен.

3 Небо (греч.). Промышленьем Творца, имя это металлу дано, что нам — лик топки адской как Неба лишенность, У|рон.

 

 

             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Опаленные Луной

     Судьбы артистов фильма «З1 июня»

 

        За вход в Тайну — невольный ли, вольный — мы платим всегда. Платой за бездумное глумление над прахом Тутанхамона для членов экспедиции Картера стала смерть большинства их. Касание Тайны артистами, сыгравшими в фильме «З1 июня» про День горних глаз, Лунный День, — было нежным, любовным. Но и они заплатили за него свою цену. О длани Луны на их судьбах — статья, помещенная здесь.

 

  ОДИНОКИЙ ВОЛК

 

Двадцать с лишним лет назад эта мелодия била рекорды популярности. «Всегда быть рядом не могут люди...» — беззаботно мурлыкали москвички, возвращаясь с первых свиданий. Они воспитывались в правильной стране и поэтому не верили, что случаются разлуки длиною в жизнь.

Наивные девочки семидесятых, в клешах и плиссированных юбках, они не знали, что песни бывают роковыми — как проклятья. И бывают роковыми фильмы.

Эта картина могла бы стать первым отечественным мюзиклом. Снятая по голливудским канонам в рекордно короткие сроки — за полтора месяца, она была показана по телевидению всего один раз, в новогоднюю ночь 1979 года.

Это был фильм о невозможной любви средневековой принцессы и американского художника, живущего в XXI веке. Они встретились на Млечном пути, в несуществующий лунный день — 31 июня.

Но большинство из тех, кто играл в этой сказке, уйдя со съемочной площадки, так больше никогда и не увиделись. Их разделило не время, как в кино, а расстояние.

Их разбросало по разные стороны океана — по разные стороны «железного занавеса».
Это были жестокие времена, когда артистов-эмигрантов, «предателей» Родины, «хоронили заживо». Их имена безжалостно забывались. Картины с их участием запрещали или вообще уничтожали пленку.

В августе 1979 года, после скандального бегства в США Александра Годунова — ведущего танцовщика Большого театра, сыгравшего в картине роль музыканта Лемисона1«31 июня» положили на полку на десять лет.

 

       «Я сочинила новую сказку...»

 

Джон Б. Пристли считался в СССР писателем прогрессивным и интересным. И лишь одна его радиопьеса была неудачной — «31июня». Место действия — 50-е годы двадцатого века. Герой — художник лет сорока, которому мерещилось лицо необыкновенной девушки из прошлого.

По мотивам этой истории режиссер Леонид Квинихидзе2, прославившийся своими картинами про соломенную шляпку и небесных ласточек, задумал снять мюзикл. Но сценарист Нина Фомина едва осилила «слепую» копию подстрочного перевода.

— Я легла спать в полной уверенности, что никто не заставит меня экранизировать эту скучную вещь, — говорит она, — а утром в голову пришла крамольная мысль: не буду я ничего переписывать, а сама под именем Пристли сочиню новую сказку. Перенесу действие в первый год XXI века. С классика Пристли взятки гладки, а оригинал пьесы в худсовете все равно не читали.

...Так возникла сказочная страна Перадор. В ней жили прекрасная принцесса Мелисента, глупый король, добрые и злые волшебники. Придворная интриганка леди Нинет мечтала о короне. А обожающий ее музыкант Лемисон выделывал умопомрачительные танцевальные па.

      Особая каста

 

«Носить в Америке XXI века станут то же самое, что и сейчас, в 70-е», — постановили создатели фильма.

Пригласили созвездие известных актеров — Владимира Этуша, Владимира Зельдина, Любовь Полищук, Игоря Ясуловича. Гордой леди Нинет должна была стать либо Ирина Понаровская, либо Алла Пугачева. Музыканта Лемисона хотел бы сыграть Андрей Миронов. Претендентки на роль Мелисенты выстроились в очередь — Ирина Алферова, Елена Шанина... Но утвердили юную балерину Наташу Трубникову из музыкального театра имени Станиславского — у нее были печальные, неземные глаза.

Вообще на все роли, где нужно было танцевать, Леонид Квинихидзе взял балетных артистов. Их нашла хореограф Вера Боккадоре — француженка с русскими корнями.

— Это был очень смелый шаг с его стороны, — убеждена сценаристка Нина Фомина. — Балетные у властей считались неблагонадежными. Уже эмигрировали Михаил Барышников и Рудольф Нуреев. Пять фильмов по моим сценариям запретили из-за того, что герои удрали на Запад. Я не хотела, чтобы и с «31 июня» произошло то же самое.

Николая Еременко упрашивали сыграть влюбленного художника Сэма. Но тот долго не соглашался.

— Романтические герои мне не нравились, — морщится Еременко, — играть нечего, все держится на внешности героя-любовника. Я хотел уже отказаться, но услышал мелодии к этому фильму и... Они были потрясающими.

 

        Ноты любви

 

Невероятно модный тогда Яак Йоала пел про безумную «любов», по прибалтийской традиции начисто проглатывая мягкий знак на конце слова. За своенравную леди Нинет солировала Лариса Долина.

Все песни на музыку композитора Александра Зацепина были записаны дома. По тем временам у маэстро была лучшая аппаратура в Москве.

— Музыку к песне «Всегда быть вместе не могут люди» я написал давно, для Пугачевой, — вспоминает Александр Зацепин. — Остальные музыкальные темы — непосредственно к фильму. Тексты сочинили поэты Римма Казакова, Юрий Энтин и Леонид Дербенев.

Голос принцессы нашли в крошечном закарпатском Ужгороде. 23-летняя солистка ансамбля «Музыки» Таня Анциферова ни в какую не хотела отправляться на пробы.

— Обычно «песни советских композиторов» — сплошная показуха, — смеется она. — Записываться надо было в праздники, а мне хотелось остаться дома и «ловить» телевидение с нормальной музыкой. У нас, в Закарпатье, и Чехословакию можно было смотреть, и Венгрию.

В столицу Татьяна все-таки приехала. Спела как сумела и тут же умчалась на гастроли. Но именно эта черновая запись и вошла в итоге в картину.

 

      О вреде поцелуев

 

— Я жила в танце, но, когда раздавалась команда «Мотор!» и надо было произносить текст, сразу становилось не по себе, будто чего-то не хватало, — вспоминает Наталья Трубникова. — Но однажды режиссер включил для меня поразительную мелодию Зацепина. От нее в дрожь бросило.

Дальше слова принцесса произносила только под музыку. В конечный вариант, после озвучания, это не вошло. Но по плавным движениям губ героини заметно, что она будто напевает. Общих сцен у «влюбленных» Трубниковой и Еременко было не так уж и много. Несмотря на неземную страсть, в кадре они даже ни разу не поцеловались.

         — Для меня случай уникальнейший. Это моя единственная партнерша в кино, с которой я не целовался, — возмущен Николай Еременко. — Хотя в финале их поцелуй необходим. Но Наташа убедила режиссера, что делать этого не следует.

У Трубниковой на сей счет другое мнение: «Сцена нашей встречи после долгого пути через века настолько красива, что не требовала физических доказательств. Мы должны были коснуться друг друга и замереть — так я чувствовала...»

На съемках все наблюдали за другой парой — Александром Годуновым и его женой Людмилой Власовой3. Он играл самую трагичную роль в фильме — музыканта Лемисона. Она была своенравной леди Ни|нет, отвергнувшей его любовь.

 

     «Эта женщина будет моей...»

 

— Я узнавала Сашу по шагам, — скажет Людмила Власова о муже через двадцать лет. По всем законам логики их роман был невозможен. Она была старше его на семь лет. Она была солисткой балета Большого. Она была замужем. А он — никому не известный 18-летний мальчик — приехал покорять Москву из Риги. «Если я чего-нибудь добьюсь, то уведу ее», — поклялся Годунов.

Он искал ее взаимности несколько лет. Глаз с нее не сводил. Она просила не смотреть на нее как на произведение искусства. Он ответил серьезно: «Я знаю — вы живая».

Вскоре она ушла от богатого мужа и переехала в маленькую квартирку, где жил он. Он, уже став звездой Большого, не видел никого и ничего вокруг, кроме своей жены. Забрасывал ее бриллиантами и мехами. По утрам, убегая на репетиции, оставлял на подушке признания в любви. Она хранит их до сих пор.

— О прошлой жизни я вспоминаю, как о красивом, но коротком сне, как о сказке, — рассказывает Людмила Власова. — Так не бывает, но в нашей паре не было ведомых, оба ведущие.

— Саша забывал обо всем, если Мила рядом, — вспоминает Наталья Трубникова. — Во время съемок он приходил смотреть на все сцены с ее участием. А когда Милы не было, вел себя словно маленький мальчик — не ел, грустил и крутил бесконечные пируэты.

В «31 июня» есть эпизод, когда его герой — трубадур Лемисон — признается в любви неприступной леди Нинет. Та лишь издевается над ним. И вдруг, в одно мгновение, словно предчувствуя надвигающуюся трагедию, опускается на колени и безмолвно просит прощения. Но Лемисон, уже не веря ни во что, отворачивается и исчезает в темном коридоре...

— В жизни все произошло как в кино, — горестно восклицает балерина Наталья Трубникова. — Саша Годунов ушел в никуда.

 

   Экзамен по драконографии

 

Чиновники попытались вырезать из картины все лучшие песни: «Что это за слова у вас такие подозрительные — «мир без любимого...», — ругали они, — это что, про Юрия Любимова? Разве вы не знаете, что про него петь нельзя? Он эмигрировал в Париж!»

— В фильме есть смешная песенка про драконографию — науку о чудовищах, которых нет, — продолжает Наталья Трубникова. — Мы знали, что такое наша советская «драконография». И прекрасно понимали, что под мрачным Перадором подразумевался Советский Союз.

«Как тяжело, должно быть, жилось принцессе среди этой средневековой плесени и гнили», — решил режиссер. Так в картине появилась единственная «живая» сцена — поездка Мелисенты и Сэма в лес. И — капли дождя, сползающие по оконному стеклу автомобиля. Это и была настоящая свобода...

В перерывах между съемками мужчины диссидентствовали: обсуждали болезни Брежнева и советскую власть.

— Я сдружился с Сашей Годуновым, — вспоминает Николай Еременко. — Замечательный парень, без гонора. Как-то рассказал мне анекдот: «Леонид Ильич благодарит солнце за то, что то греет и кормит его народ. А оно в ответ: «Опоздал, дорогой. Я уже на западе».

 

    «Я очень хочу к маме!»

 

Август 79-го. В квартире у Леонида Квинихидзе собралась съемочная группа. Дребезжащий «вражеский» голос не в силах перекрыть родные «глушилки»: «Солист Большого театра Александр Годунов остался в Америке. Самолет с его женой, балериной Людмилой Власовой, задержан в нью-йоркском аэропорту имени Кеннеди. Президент США Картер обещал лично вмешаться и воссоединить семью...»

...Она отлично помнит эти гастроли — первые и последние зарубежные. И вспышки фотоаппарата, снявшего прощальные кадры их любви. Вскоре эти снимки продадут за баснословные суммы.

Саша всегда был с ней. И вдруг его не стало. Рядом — чужие, серьезные люди. Объясняют, что он предал ее и страну, попросил политического убежища: «Он хочет, чтобы вы тоже остались».

Это был знаменитый рейс 222 — «Нью-Йорк — Москва». Летное поле оцепили полицейские машины и люди с плакатами. Три дня они требовали пропустить ее к мужу. Три дня диспетчеры не давали лайнеру воздушного коридора. Людмила знала, что Александр ждал неподалеку, в микроавтобусе. Сквозь стекла был виден его сгорбленный силуэт. Слышны отчаянные крики: «Я не могу жить без нее!» Она говорит, что молила об одном — чтобы ее оставили в покое.

Приходил его адвокат: «У вас будет все — богатство, слава, любовь...» — «Не вам решать мою судьбу», — ответила тогда Мила.

— Все забыли, что тогда значило эмигрировать. Это значило навсегда, — и сейчас отрезает Власова.

Все было как в кино. В «31 июня» принцесса Мелисента тоже выбирала между любовью и отчим домом. Но она покинула затхлое королевство и навсегда осталась с любимым в свободном и радостном XXI веке. У сказочной принцессы было большое преимущество — она потеряла память о прошлом. Власова выбрала родину — это «и Большой театр, и мой брат Алик, и мама... Я знаю, что мама не упрекнула бы меня, если б я осталась с Сашей. Но она бы тихо «угасла». После долгих и бесплодных переговоров самолет взял курс на Москву.

 

       Сжигая сердца

 

— Году в 87-м, в разгар перестройки, когда многое стало возможным, меня спросили, какой бы из своих «запрещенных» фильмов я хотела бы снова увидеть на экране. Я постеснялась просить за все и назвала только «31 июня», — вспоминает сценаристка Нина Фомина. — Я знаю, почему выбрала его: да, мы играли «американскую жизнь», но чувства-то были русскими, и любовь была нашей.

...Никто не верил, что в конце концов это действительно произойдет. Мы станем людьми XXI века. И в моду снова вернется стиль ретро. И рухнет «железный занавес». И все блага западной цивилизации станут доступны «средневековому Перадору».

Наталья Трубникова — Мелисента — до сих пор танцует в Театре Станиславского. Правда, уже не принцесс, а королев.

— А в кино я превратилась в «актрису кинопроб», — разводит руками балерина. Она могла бы стать андерсеновской Русалочкой, Анной Павловой, булгаковской Маргаритой...

— Но режиссеры не утверждали меня на роли, считали почему-то, что я тоже уеду за границу. Хотя в 14 фильмах все же снялась. В нашем театре меня до сих пор в шутку зовут «ваше величество», а люди на улице подходят и говорят, что я очень похожа на ту самую принцессу из сказки.

Композитор Александр Зацепин в 82-м году перебрался в Париж, к французской жене. Незадолго до его отъезда Квинихидзе предложил опять поработать вместе, но Зацепин отказался — не хотел, чтобы очередной фильм лег на полку.

В середине 90-х годов из Москвы исчез и сам режиссер Леонид Квинихидзе. Он никому не сказал, куда уезжает. Его последние известные работы в кино — «Мэри Поппинс, до свидания!», «Артистка из Грибова» — фильмы-прощания.

...Я нашла его в Крыму, в Симферополе. Леонид Александрович поселился вдалеке от шума больших городов, на берегу Черного моря, с женой и маленькой дочкой. Руководит музыкальным театром, выпустил новый спектакль и очень доволен своей теперешней жизнью.

— Я понял, что терял годы зря, — говорит режиссер. — Настоящее кино теперь никому не нужно. Проще стряпать дешевые сериалы. А мюзиклы — с хорошей музыкой, с талантливыми актерами и певцами — ставить не по карману.

Голосом Татьяны Анциферовой прощалась с нами московская Олимпиада. Однако ее песни редко звучали на ТВ. Татьяна перенесла тяжелую болезнь, до сих пор ютится в столичной коммуналке, но на судьбу не жалуется.

— Уже больше 20 лет прошло после «31 июня», а на концертах люди постоянно просят меня исполнить «Всегда быть вместе не могут люди...». С этой песней у многих связаны удивительные истории — кто-то слушал ее и встретил любовь, кто-то — расстался с любимым...

...Вскоре после своего возвращения из Америки Людмила Власова ехала в такси. По радио раздались знакомые аккорды. Она разрыдалась, а водитель ничего не понял.

     Пепел над океаном

 

Годунов так и не смог прийти в себя в эмиграции. Первые три месяца он был в страшной депрессии: не выходил из квартиры, не хотел никого видеть. Одиноким волком назвал его Иосиф Бродский.

— Я видел Сашу году в 85-м, когда тот приезжал в Париж, — вспоминает композитор Александр Зацепин. — Мы были в одной компании, жарили рябчиков. Саша много пил и все порывался со мной поговорить, но так и заснул в кресле. Через два года Годунов и Власова развелись официально. Она стала хореографом спортивных танцев на льду, вышла замуж за оперного певца Юрия Статника, исполнявшего партию Бориса Годунова. «От Годунова до Годунова», — грустно шутили в Большом. Александр просил передать привет счастливчику. Он до последнего отказывался приехать погостить в новую Россию — не верил, что у нас может что-то измениться.

Новая избранница Годунова, кинозвезда Жаклин Биссет, распахнула перед ним двери Голливуда. Он стал сниматься — с Хариссоном Фордом в «Свидетеле», с Брюсом Уиллисом в «Крепком орешке». Играл в основном циников и негодяев.

— Я смотрела его американские фильмы. Но это был уже... не прежний Саша, не мой Саша, — говорит Власова.

— В телефонном разговоре Саша просил передать ему кассету с «31 июня», — вспоминает Наталья Трубникова. — Хотел показать американским режиссерам, на что действительно способен. Но я не смогла тогда найти запись.

Балетной карьеры на Западе Александр Годунов не сделал. Для кого ему было теперь танцевать?.. «Все эти люди давно умерли. Умерли не своей смертью», — промолвил в финале герой Этуша — хранитель древнего музея, созданного на руинах замка Перадор. И кивнул в сторону скульптуры музыканта Лемисона.

...В мае 1995 года Александра Годунова нашли мертвым в собственной квартире, в голливудском городе ангелов. Обстоятельства смерти до сих пор покрыты завесой тайны. Его немалое состояние досталось случайным людям. И поэтому полиция подозревала, что совершено убийство. Но доказать ничего не удалось. По завещанию тело знаменитого танцовщика было кремировано, а пепел развеян над Атлантическим океаном...

 

Они так и не увиделись больше.

 

Екатерина Са|ж|не|ва4, Симферополь — Москва
Газета «Московский комсомолец» от 17 февраля
5 2001 г.

_______________________________

 

1 Ле|м|и|с|он  — «лем-мис-сон»: паж Мис|с Сон, Мис|ки Бога — Луны, Д|евы-Мис|с; «лем» — она.

2 К|вин|и|хи|д|зе — «к Вину ход (хід — Укр.)»: в Глубь, Луну с Днем ее; «дзе», груз|ин|ских фамилий конец — День сей, шлях куда есть Будды путь дз|е|н-буддизм.

3 Год|уно|вGod-Uno-v, в Луне Бог; Влас|ова — Вла|с|ий: Велес, стяжатель Луны с Богом в ней.

4 Фамилия эта и имя — Луна сама: Катя, Тьма-Жне|ц, Саж|а саж.

5 День сожженья Дж. Бруно, в Луну крестный путь.

 

 

               

 

 

 

 

 

 

 

 

  Камінь Зла

    До питання про істинну суть поняття

       «неперервна освіта»

 

На початку нового століття, коли долю освіти

в Україні схопив у обійми чужинець Болонський процес

та пов’язане з ним поняття «неперервна освіта», знов Бог

та Диявол зійшлися у палкому двобої за душу українця.

Той з нас, хто у справі зростання поклався на зовнішню мудрість, позбувшись себе спішить у зів Диявола, щоб

бути здоланим ним; той, хто поклався на себе, шукаючи

свою опору у рідній землі та у власному серці —

крокує до Бога, служіння якому є наша

  свобода: Глиб, Я наше, яким є Він.

 

Н

ові віяння, які рікою ллються в Україну в зв'язку з її інтегративним рухом до Євросоюзу, сьогодні вважається за гарний тон беззастережно вітати. Джерелом цієї установки є сучасний державний курс України, і зрозуміти його можливо: занадто тяжким досі залишається гніт тоталітарного минулого держави, що заважає їй розправити плечі і стати насправді вільною. Однак ворота, розкриті навстіж для зовнішніх впливів, не личать країні Свободи. Ментальний багаж Європи, який сукупно є тим, що зазвичай іменують «західною свідомістю», — вливаючись у голови українців, як чуже надбання, навіть якщо б він був бездоганним, спричиняє руйнацію самобутнього феномену української свідомості, а отже — і України як такої. Досвід інших, сторонній душі нашій, має ім’я об’єктивної істини. Як благо зовнішньої множини, за Миколою Бердяєвим [1] вона є «смерть існування»: неправда як істина вниз головою. Бо Істина — внутрішня Єдність: Бог, Я наше. Істина багатьох — у собі є нічúм: множина є, бо складена з одиниць, з яких кожна — лик Єдності, Бога. Істина багатьох, якщо є вона істиною, — це істина Одного, яка вийшла з окремого серця як сяйво для всіх1.

                                                                                                    *

Молода Україна росте. І в нелегкому цьому русі вона, відчуваючи брак власних плідних ідей, споживає ідеї сторонні. Але здавна відомо: чуже — не своє; і довгим, складним є процес, у якому воно, пройшовши переплавлення в горні окремої свідомості нації, стає її власною частиною. Умовою успіху цього процесу є одне: ця свідомість повинна бути: в ній — основа народного буття. Адже народ України, як і будь-який інший народ Землі — як життєздатне утворення, є колективна особистість. І особистість яскрава! Прикладом цьому є досі свіжі в нашій пам'яті події Помаранчевої революції. Світ із замилуванням дивився на цей порив українців до волі. Але першим кроком країни після його успіху став, на жаль, не внутрішньонаціональний консолідаційний рух, а суто зовнішній хід до так званих «європейських цінностей». У погоні за ними Україна забула: загальне — як усереднена, безособова множина — не буває єдиним у собі; зовнішні цінності, тобто інший хазяїн у своїй голові, є нахабний узурпатор за відсутності примату людської (і отже — державної) самоцінності. Прикрість такої духовної зради ідеалам революції не тільки в тому, що гасло «думай по-українськи!», проголошене нею, залишається порожнім побажанням, коли в нашу ще «м'яку» голову, в якій не склалася и не набула сили національна самосвідомість, настирно лізуть чужі ідеї — і, отже, заповнення ними цієї голови без залишку призведе до того, що думати по-українськи нам стане просто нічим. Справа ще й у тім, що споживча, ринкова ментальність, що геть-чисто видуває з нас традиційну слов’янську духовність — духовність не західного, а гостро східного типу, — здатна викрасти в нас головне, що ми маємо: нашу вірність високим, істинно людським цінностям. Нашу моральність як таку. Бо ринок — стихія, далека від моралі, яка є Закон — голос Бога в людині2. Закон ринку є беззаконня — не Життя, а смерть; ринок ринг, де правіше з двох той, хто сильніше. Це добре розумів наш співвітчизник М.В. Гоголь, який сказав, дивлячись на зростаючий у «Заході Заходу», Америці (країні боксу, її улюбленця, народженого в Англії), ринково-індивідуалістичний, атомізований тип свідомості: «Що таке Сполучені Штати? Мертвечина; людина в них вивітрилася до того, що й ламаного гроша не варта».

               

                                                                      

 

                                                Ієронім Босх. Корабель дурнів

 

У цьому зв'язку на особливу увагу заслуговує питання про впровадження в Україні т.зв. неперервної освіти — плід входження нашої держави у русло Болонського процесу3. Ідея, яка є основою цієї освіти, за суттю прямо протилежна проголошеній нею ж ідеї безперервності внаслідок націленості цього дарунку Заходу на творення не особистостей (Homo sapiens) як повносутніх людей, а вмільців (Homo faber) як напів-людей, людей-уламків4. Сьогодні за командою згори він некритично сприймається як панацея від усіх бід, а тим часом сутність його страшна: виховання фахівця (інженера, юриста, менеджера) з дитинства, тобто залучення людини в русло деякої окремої професії (вміння) ще до того, як її свідомість, що формується, дасть їй змогу піднятися до власного вибору життєвого шляху — того, що і робить людину людиною, особистістю. Сам дух неперервної освіти є не особистісне становлення — він є професіоналізація: зведення людини як богоподібного цілого на жалюгідну частину, якою є вмілець; перемога обмеженої ідеї над безмежним Життям (знаком чого є те, що в самій англомовній назві неперервної освіти Life Long Learning, «навчання через усе життя», замість повнокровного слова «освіта» (education — от лат. ducere — вести, до метú тягти) застосовано поверхневе, безсиле слово «навчання»). Універсалізація знань як сутнісного наповнення людини, якою пишається ця освіта, є в суті роздробленням Людини, яка принципово не універсалізується, бо вже від народження вона є Універсум, Світ, — як Макрокосм у мікрокосмі, в частині Суть, Ціле; і бути «образованным» (рос.) — є бути «образованным», тобто утвореним, з нього5. «Переєднання Єдиного», Всесвіту (або гармонізація Гармонії, якою є він), яким займається неперервна освіта і від якого застерігав Платон словами «Не додавай вогонь до вогню»: Світ до Світу6 (бо Світ — це є факел, запалений Господом: Божа Любов7), — є його фрагментацією у ніщо як наслідок того, що сама неперервна освіта бачить свою Опору і Суть не в Освіті як такій — тобто в Цілому, несамодостатньою частиною якого вона є, — а в освіті професійній, яка за суттю є частиною цієї частини, наслідком, а не причиною її. Так людина, вбачаючи, за Дарвіном, свій витік у мавпі, насправді стає нею, втративши себе як Боже дитя8. Істинне співвідношення, що існує між Освітою, неперервною освітою і неперервною (як частина частини) професійною освітою, наведено на рис.1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


  Мал.1. Співвідношення Освіти, неперервної освіти та неперервної професійної освіти

 

 

Як бачимо звідси, в причинному ланцюзі «Освіта — неперервна освіта — професійна освіта» Освіта виступає як початкова сутність, яка породжує всі інші як Ціле, що самовладно творить свої частини. Від центру, яким є Освіта, до периферії відбувається поглиблення частковості: Ціле трансформується у частину, якою є неперервна освіта, а ця остання, в свою чергу, перетворюється на частину частини, якою є неперервна професійна освіта — поняття, в якому іменник, як суть, послідовно подрібнюється, тобто знищується шляхом фрагментації, двома прикметниками як гільйотинами. Тим самим, поняття «неперервна професійна освіта» є плодом двократного, сутнісно-необоротного9, подрібнення поняття «освіта»; і як таке, воно, по-перше, незмірно менше останнього, а по-друге — і це головне — якісно не співвідноситься з ним: бо частина (тим більше — частина частини), що зазіхає на порівняння себе з Цілим, у своєму егоїзмі є чистим ніщо. Це слуга, що, вважаючи паном себе, є ні те і ні те: Ніс у повісті Гоголя (мужа но’SAT’ого), що, уявивши людиною себе, відпав від людини як від Ноля (Тьми, Лона сущого) нуль, від Усього — ніщо10. «Обличчя — це те, що виросло навколо носа», сказав про це Юліан Тувім.

Тим самим, поняття «неперервна освіта» за суттю є граничним і подвійним. Базоване на неподільно єдиному з високою суттю Людини понятті «освіта», воно є світлим і творчим; схильне обпертися на власний наслідок, яким є поняття «неперервна професійна освіта», воно є темним і несе в собі міць руйнування. Дві ці сторони поняття сутнісно відповідають Homo sapiens, Людині розумній, і Homo faber, Людині вмілій, друга з яких є лише тінню першої і сама по собі не існує, як Диявол — без Бога. Мудрість сучасної людини полягає в тім, щоб дотримати гармонії цих понять, як Суті і її подоби, не давши другому взяти гору над першим і поглинути його. Проте, сутнісним змістом сучасної діяльності Заходу і є спроба підміни поняттям «неперервна професійна освіта» початкового, материнського поняття «Освіта» з наданням першому ролі Цілого, а останньому — частини; і таке палке прагнення обернути істину з ніг на голову є найнебезпечнішою тенденцією, яка тягне соціум до деградації, а кінець кінцем — і до анігіляції як спільноти людей. Обертання людини на спеціаліста як плід науково-технічного прогресу (в якому наука є служницею техніки і ці обидві — рабами безособового процесу споживання як збільшення тлінного черева, яке, чим більше воно, тим нахабніше зазіхає на трон безсмертної душі) є страшним падінням: бо істинною професією людини — є бути людиною, все інше охоплене цим11. Проблема неперервної освіти і полягає, повторюю, в тому, що, маючи суто технічний, тобто позаморальний характер, який у моральному, тобто людяному12, за суттю світі є а(нти)моральним, — вона виховує Homo faber: людину вмілу, або механічну, мертву в своєму самодовлінні, — тоді як на благо планети повинна виховувати Homo sapiens: людину розумну, живу. Ось чому всі глобальні проблеми, які має сучасна цивілізація — це проблеми мертвої свідомості: мертвих людей, мертвих душ13, — геніально передбачені М.В. Гоголем в однойменному романі. Вирішити їх — є ожити всім: змінити Суттю, як Я під тілесним плащем, оболонку, балон її: Богом — Диявола, лик чий — Болонський процес.

Ось чому, з пелюшок готовлячи професіоналів згідно з механічним принципом конвеєра, з тією ж похмурою послідовністю неперервна освіта придушує в зародку людей. Але процес її розповсюдження йде, і кожний день несе нам нові свідчення його руйнівної дії на людство. Один з його найяскравіших проявів — сутнісний розкіл між Словом і Справою. Внаслідок його існування суспільство, що спирається на ідеологію Заходу, пустоту, є принципово безсилим: воно є суспільством слів, а не справ (пряме свідчення чого — лавинний потік породжуваної ним інформації, яка є шумом — і тільки). Справа — це суть Слова, Сила його: бо Суть — Сила. Слово, єдине зі Справою (згідно з максимою Упанішад «Знання — сила») має магічну властивість: воно є рука, що творить. Таким є Слово, яким, за Біблією, створений Світ: Слово-Дія як Божа Рука (тобто «Бог і у Бога», за реченням Книги цієї), порівнюване Ісусом з гірчичним насінням (найменшим з насінь, тобто тим, чого наче нема в тліннім світі з очами його). Таким було воно для Еллінів, в очах яких людина, що досягла досконалості в мистецтві суперечки, тотожна була бійцю, що здолав ворога мечем. Позбавлене Дії, Слово омертвіло на вустах балакучого Заходу, а з ним — він сам.

Дія — Сила. Їй, і за суттю лише їй, вчить східний учитель: бо Сила — Життя, і наука найперша — є наука Жити. Позбавлений Сили, Життя, Захід здатен навчити нас лише тому, чим не є вона — безсиллю; воно ж плодить страхи людські, з яких першим є страх за життя. В ринку страхам людей згідний страховий бізнес як зовнішній засіб позбавлення їх — милиця Сатани: бо він є цар облаток, — бізнес, у якому найприбутковішою галуззю і є на Заході страхування життя. Вкрай природно, що з безлічі видів страхування, які просуває в нас він, саме спроби розвити в нас цей вид є найменш успішними: бо, загартовані незчисленними складнощами, ми, українці, ми, східні, не маємо того страху, який має західний обиватель, мертвий зсередини: Схід — є Життя, до якого причетні ми східністю. Тим, хто страхує життя в нас, нема від чого страхувати — адже страхують вони не життя, а страх втратити його: не Перше, Життя — Друге, смерть, нас, як гаком, хапаючи Сатаною — не Богом: Бог — Той, хто тримає зсередини нас, Сатана — той, хто ззовні. Страхуючи тіло своє (та, бува, і його — по частинах: хто руку, хто ніс), люди Заходу не розуміють: єдине, за що треба мати нам істинний страх, є душа наша! Хто як не Бог — Страхувальник її головний? Та звернутись до Нього вони не спішать.

Бог, Безстрашшя, є той, хто страхує сміливістю нас, захищає нас власною нашою Силою, яка є Він; Диявол — Жах, що страхує безсиллям та страхом. Оскільки це так, для того щоб спіймати нас, Захід, дитя його, має перш за все навчити нас боятися — так, як тремтить за життя своє він, повсякчасно принижуючи, — тобто штовхаючи вниз, під ніж свій, — нас так званими благами цивілізації, які плодить без кінця він — тьму зовнішніх милиць, які відучують нас ходити своїми ногами. Бог, Сила — є Глиб наш. З нього брала силу Еллада, вітчизна могутніх і тілом, і духом; і Спарта, земля її, уславлена у століттях суворою невибагливістю своїх людей. Ожиріння — хвороба, якою, за статистикою, більше за інших вражена американська нація (яка, за опитами, менше за інших працює руками) — ось те, що несе Захід нам як найпершу науку свою. Ожиріння не лише тілесне, а й серця — його перетворення в Ум, Глибу в Шир: рак душі як прямий шлях у смерть.

 

                                                                 

 

                                     Ієронім Босх. Спокуса святого Антонія

 

Сила є Благо, Життя, а безсилля є зло, смерть. Для сильного немає зла: все, що він зустрічає у Силі, є Силою, Благом. Безсилому ж — усе є злом. Він не просто боїться чогось — він боїться Життя, а тому — смерті; жити йому є жах, вмерти — також. Таким є Захід: озброєний до зубів, він підозрює в замаху тінь свою, і один терорист здатен ввергнути в шок його весь.

                                                                    *

Запитайте адепта неперервної освіти, чи не є вона знаряддям знищення людини, і він обурено відхреститься від цього й заговорить про високі людські цінності, яким віддано служить ця освіта. Проте відомо здавна: вище мистецтво Диявола — це імітація Бога14. Зло завжди ховається під маскою добра, бо тільки добру люди раді і тільки його вони прагнуть. Такою є неперервна освіта: вона виступає під маскою освіти істинної, чіпляючись до неї, як п'явка, домішуючись, як ложка дьогтю, що здатна, за приказкою, зіпсувати й бочку меду. Яскравим свідченням цього є гасло Болонського процесу — підвищення конкурентоспроможності європейської освіти. Адже конкуренція — поняття ринкове, і його неприпустимо домішувати до поняття освіти, у здобутті якої кожна людина вільна від протиборства з будь-ким і є конкурентом сама собі. Справжня мета освіти, величність людської душі як тотожність її своїй Сутності, Всесвіту (душа є Всесвіт у тілі як Ціле в частині), позначенням якої є санскритське15 «махатма» (маха атма) — «велика душа» (звідси — «маг», переможець себе самого), є невтомне зростання її над собою як Дія святá, Ріст-Всередині; дія зростання над іншим, стороннім, є наслідком цього глибинного руху. Поняття «ринок освіти» — оксюморон, поєднання непоєднуваного: бо освіта за гроші, заради них — це є духовна смерть людини, що тягне за собою й смерть держави, стовпом якої є особистість. Так померла славетна Греція, коли мудрість, її головне надбання, софісти стали продавати за гроші; система освіти СРСР, вивченням якої Захід метушливо зайнявся після запуску цією країною першого супутника, тим і була сильна, що навчала безкоштовно. Сутністю знань є Господь, Творець сущого і наша Суть; продавати знання — торгувати є Богом, а тому й собой. Education — до Бога рух: Дух, Водій та Кондуктор Шляху — Дукат, Золотий наш! Бог, згідно з Платоном, є Благо; освіта, як справа причащання Йому, є благодіянням, цінність якого, як і Бога — в ньому самому, а не в грошах як зовнішній, другій віддяці. «Істинний благодійник не той, хто має на увазі оплату, а той, хто хоче робити добро», — сказав Демокрит.

Поняття «неперервна освіта» — це диявольський винахід людства: штучний конструкт, який внаслідок своєї внутрішньої розривності потребує компенсуючих тавтологій-заклинань, подібних до «розумної душі» Аристотеля (конструкції надлишкової, бо душа, за Платоном, є те, що вже містить розум). Освіта як наше причащання Світові, або будування себе як його та його як себе (що за суттю є повторенням креації Бога, благим наслідуванням Його: бо Світ та Людина є справи рук Божих16), принципово не може бути перериваною, адже неперервним є він; перервати людині свою освіту — є перервати Світ у собі або себе у Світі: померти. Мертвою і є неперервна освіта як тавтологічно примислений до Світу Світ: друге за Суттю, примара її.

            Світ і Бог нероздільні як плід з його лоном. Примарою Світу тому є примара Творця — Сатана. Як примара обох, у очах наших тлінних він є пустота і тьма17. Ними і є неперервна освіта, що прямо підтверджується тим, що самі західні вчені не вбачають у неперервній освіті якогось особливого виду освіти, а бачать лише регулятивний принцип, тобто зовнішній імператив, що спонукує людину до певної приписаної ним діяльності. Персоніфікацією цього імперативу як зовнішньої до людини Істоти і Сили, тобто Насильства, згідно з сакральними джерелами і є Сатана, який, як імітатор Бога, діє під маскою Злагоди, або Свободи18 (цей стиль, як прихована автономія від моралі, є запорукою успіху государя за Макіавеллі; йому зобов'язаний славою Гітлер), тоді як Бог є Міць-Всередині (скамбха, «внутрішній тримач», згідно з Ведами). Пустота, як Диявол, є Невизначене. Створення прагматично-могутніх понять без належного сутнісного їх визначення — стара традиція Заходу, яка корениться в його світоглядних основах, закладених Аристотелем, який збудував свої уславлені десять категорій на пустоті, Сатані19: бо, слуга його, Повноти як Творця він не знав. Цивілізація Заходу утилітарна: все створене нею вона творить для споживання з метою блаженства людини, в якому дух (Глиб, Суть, Опора) спирається на плоть (облатку, покрив) і ніколи не навпаки, як їм слід20. Те, що служить лише суто зовнішнім цілям — і служить успішно, — зовсім не обов'язково прояснювати, тобто являти зсередини. Керуючись цим, Захід свої категорії творить так, як гончар робить горщики — спритно користуючись матеріалом без вивчення його природи. Він пишається тим, що «знає як» (know how), але зовсім не знає і не хоче знати — «чому» і «навіщо» в духовному сенсі цих мудрих запитань: раб наслідків, він, далекий від Причини, цікавиться лише серединкою, цілком байдужий до Витоку й Завершення. Проте ментальність східна, представниками якої є ми, українці, далека від такого осколкового, поверхневого підходу — вона прагне сутнісної повноти, в якій зовнішня міцність обґрунтована зсередини, і таким чином зовнішнє і внутрішнє є двома рівноправними сторонами гармонійної єдності, думка вона чи річ. Суть її є вічний Світ — нероздільність Покрову і Глибу, Цього і Того. «Чому» і «навіщо» — питання Початку й Кінця — це опорні питання есхатологічної східної свідомості, причетної до нуменів, а до феноменів — лише остільки. Західна людина, маючи деякий предмет, задовольняється тим, що використовує, експлуатує його, і в цьому сенсі для неї важливо лише осідлати щось, а Бог воно чи Сатана — наплювати. Ця байдужість до Суті є знаком попрання людини облаткою, Сатаною: Суть Світу одна — Бог. Людина же східного типу свідомості користується будь-чим зі спокійною душею, лише знаючи це зсередини, і Сила, з якою єдина вона, є Господь. Вчені Заходу ніяк не визначають неперервну освіту — не знаючи того самі (бо полонений Дияволом не відає що творить, рече Ісус), вони створили її, щоб упіймати нас, знову, як було вже не раз у століттях, підкинувши нам пустушку. Бо, східні, ми персоніфікуємо собою Повноту, принцип Серця; вона ж, у двоїстім цім світі підпавши під Двійку, як пару шукає собі пустоту, якою є егоїстичний Розум — суть Заходу. Усунуте від Розуму, Серце тужить за ним і щосили хапається за нього зустрівшись. Воно, Повнота, у цю мить надихається пустотою! Ось чому, пише Микола Бердяєв, багато західних теорій, які не мали успіху в себе на батьківщині, зробили стовпотворіння в нас. Так було з сумнозвісною «науковою працею» Карла Маркса, плоди якої, зжаті пролетаріатом держави Російської, світ розсьорбує дотепер. 

        

                                               

       

             Ієронім Босх. Несення Хреста

 

Удосконалення особистості, проголошене Заходом, як мета неперервної освіти є лише гучна декларація: ця система не знає поняття особистості і не на ній будує вона свій дім — стовпом його є індивід. Особистість, як визначають її давні, є Бог і не-Бог, Світ і не-Світ: облатка, що сповнена Глибу, — оскільки ґрунтується на великому законі єдності тотожності й розбіжності («і те, й інше»), який єднає світові протилежності в їхньому спільному Началі, Творці, і є принципом Серця; адептом його є в Еллінів Платон, а в Індійців Шанкара, Єдиного муж. Індивід є не-Бог і не-Світ як облатка без Глибу, згідним з якою є закон протиріччя («або те — або інше»), що зводить частину як жалюгідний уламок Цілого над його божественною повнотою, вбачаючи в Двох лише два — половини без Єдності, якою є Ціле; за суттю це — принцип Ума. Двох не знати нам так; знає їх лише той, хто в них бачить Одне: в Сатані — Бога; бачити так — учить Сéрця Закон21. Софісти були тими, хто вперше на практиці застосував закон протиріччя для приховання Істини як Повноти; Аристотель був першим, хто оголосив його на горе людям, за іронією Небес назвавши цю формулу чистого протиріччя «законом заборони протиріччя», не розуміючи в осліпленні Сатаною: протиріччя і заборона — одне і те ж. Бог не є той, хто забороняє — Він є дарувальник Свободи й вона сама. Саме про два ці закони писав Лев Толстой, говорячи про Розум Серця і Розум Розуму. Особистість є Розумом Серця, підвладним Творцю, який є Сéрця Суть; індивід (що в перекладі є «неподільний», «єдиний» — таким є Господь) — Розум Розуму, егоїст, що Творця заперечує, бачачи Ним себе22. Це саме той «чистий розум», який піддав Кант гострій критиці, проголосивши примат у людині практичного розуму — розуму Серця: бо Серце є Дія, а Розум є Слово, без Дії яке — пустота. Тільки східна свідомість — свідомість серцева, що сходить до Бога — є свідомістю особистісною; західна ж — свідомість, у якій Господь, наче сонце, провалюється за обрій ума, — є свідомістю індивіда. Облатка без Глибу, він — маска; облатка, що віддана Глибу, а тому й сама є Глиб — це особистість; і східне суспільство є суспільством лиць, а західне — масок: «суспільством спектаклю», життя чиє є театром, як мудро сказав С. Моем. Життя це воістину жалюгідне, бо наскрізь пронизане екзистенціальним страхом: страхом за буття, природним у тім, що Буття — Розум, що, наче клеєм, зсередини скріплений Серцем-Життям, без якого Буття лише купа шматків: труп — не тіло. Не відати Серця в собі — і є бути нам трупом; хто є ним, той жахається кожну мить від чуття, що він мертвий, притому без знання, щó є йому Жити, і щó є Ожити — тому. Страх цей, загнаний Просвіщенням під оболонку раціонального чуття панування над зовнішнім світом, має ірраціональну властивість: він є страх-всередині, перемогти який нам можна єдиним шляхом — пізнавши себе як Серце. Бо Серце — Бог с ликом Його; Ум, Диявол — є маскою, позбавленою лиця. Ось чим жахає він нас: таємницею23. «Невидиме зло тривожніше за все», — казав про це Публілій Сір.

Бог є Суттю-і-Ликом. Диявол є маскою. Поняття її перебуває в сутнісній єдності з поняттям маси: кількості-у-собі як обезособленої Якості, Якості-у-самовтраті. Нею є маса у знаменитім рівнянні Ейнштейна, у лівій, причинній частині якого стоїть Енергія — Дух, самовтратою якого у правій частині є маса. Як чиста інертність, вона і є маскою — покровом, який втратив Суть (так свободи покрив — є обов’язок, must (англ.), за Кантом; святе слово «мастер» (його даємо по-російськи) є «той, хто пізнав свій обов’язок» як цю облатку, якою є Бог, — а тому і Його: через Двійку — Одне). Ось чому всі диктатори так люблять «маси трудящих»: Диявол є цар пустоти. «Творчість мас», про яку твердить він, є руйнація сущого, труд його злий. Імітатор, ховаючись за своєю маскою, він постійно зриває маски зі свого оточення, щоб створити в людей ілюзію, що він є ворог личин — не Диявол, а Бог, гола Суть24. Але сущий для маски, він і є вона, наче річка Кратила завжди інший: жінка поза чоловіком, за чимось (рос. нечто) — ніщо (бо Тьма є Небуття)25.

Серце — Бог. Бути ним — бути Благом, Єдиним: адже такий Він. З Ним єдина, була чистим Серцем людина в Раю, до часів: все для неї тоді було Благом. Зло, як окрема Сила, виникло, коли Серце в очах людських розкололося (бо тріснули самі ці очі) на те, чим воно є, і те, чим не є; а разом з тим — з’явилася й потреба у виправданні Бога як автора Зла, і плід її задоволення — теодицея, сумний маніфест влади Двох, непотрібний очам Одиниці.

Будь-яке державне правління за суттю є ідеократія; але ідеократія як влада ідеї, покірної Життю, — Розум Серця — є влада самого Життя, а ідеократія як влада ідеї, Життю не покірної, ідеї-в-собі — Розум Розуму — є страшна влада ніщо. Ним і є Сатана, кабалістичне ім’я якого Самаель є за суттю «самотній бог», «бог без Бога» як той, хто відкинув Його26, і згідне з ним поняття індивіда як гоббсовсько-локківського егоїстичного самотнього атому — атому Ворожнечі, що веде війну «всіх проти всіх» (bellum omnium contra omnes)27, на якому ґрунтується Захід і народжене ним поняття неперервної освіти. Як Розум без Серця, воно у позбавленні цього сполучного є фрагментарним, а отже, не може претендувати на роль фундаменту освіти: бо нічого цілісного, і отже надійного, на розколотому фундаменті не збудувати. Втративши свою цілісність як невіддільність від Цілого-Світу, людина є порох земний без небесного подиху Бога, який, за Біблією, колись перетворив його на людину. Держава, що ґрунтується на егоїстичній ідеї, — також егоїст: не слугуючи людині, вона має потребу в ній лише як у глині, замазці для зведення своїх стін.

Власне, насіння егоїзму завжди є в природі держави: як друге за особистістю, Одиницею, держава є Двійкою, що здатна стати і Богом, Єдиним, якщо Він єднає її, — і Сатаною, якщо Бог залишив її без опіки. Держава як Двійка є меч обоюдогострий, що в Ньому є Два як Одне, поза Ним — Два-Розкіл, егоїзм як Нарциса печать.

Одним з найяскравіших свідчень відповідності західної ментальності концепції атома Ворожнечі є мистецтво Заходу, і перш за все кінематограф США. Лавинний потік соковитих видовищ знущання над людською гідністю, битв з ураганною стріляниною (за умовчанням, єдино гідним засобом ствердження справедливості: кращий суддя — кольт), відверте милування стражданням і смертю — все це, створене відомою у реальному житті своїм боягузтвом американською нацією, свідчить про невіддільність ідеї насильства від західної свідомості, а разом з тим і про повний крах спроб осягти феноменальними, плоскими засобами величний нумен Життя і Смерті, проникнути в Глиб — Бога, Серце — через споглядання розірваних у шмаття кишок.

Бог є Глиб, а Диявол — облатка, що Глибом вважає себе. Саме це є великою суттю конфлікту Платона як Господа-Серця і Аристотеля, Диявола-Розуму. Глиб як Єдине, Ким світлий Платон, підмінив Аристотель загальним як купою шмаття Творця і Людини: загальне — Диявол як Ворох (рос.), Ворог людей, що краде у них Боже Одне28. Комунізм (від лат.  communіs — загальний) є царство Диявола: ад в чистім сенсі як давній кліппот іудеїв — «простір шкаралуп», оболонок без сутей, розмелених на ніщо Ворожнечею. Російське «общество» і українське «загал» — слова праці цієї; так само — «спільнота»: Пила, Тьма як Нуль, що пиляє все пилою Двійки у пил, на який трощить все час, Тьма. Захід, дім тління — вир часу. Смішно, що колись саме він лаяв СРСР за рух до комунізму: насправді же, давши через постать Маркса Росії його рецептуру, будує його вперто Захід, що битвою індивідів зі Світом торує прямий шлях у прірву. «Царство, що поділилося в собі, не встоїть», — казав Ісус. Царство Заходу, в якому всі ворогують з усіма, пало ще при народженні; воно є царство-ілюзія, царство ніщо.

Єдність, Серце — Знання; Ворожнеча, загальне — багатознання, від якого застерігали нас мудрі (і першими з них — Геракліт, Демокрит). Єдністю є народ, колектив-Особистість; загальним — є натовп: спільнота, позбавлена розуму кожного зовнішнім розумом усіх, Дияволом. «Коли сто чоловік стоять один біля одного, кожний втрачає свій розум і отримує якийсь інший», — казав Ніцше.  Цей «інший», як зовнішній ум багатьох, є Диявол, дух Зла,  що краде розум внутрішній, власний наш29.

До Серця, Бога, волав як учнівської душі мудрець Песталоцці, впізнавши Диявола у Руссо, який бачив зразок виховання в сторонній природі30. Цей клич потонув у гуркоті Просвітництва: «просвіщати» — світити навиліт, наскрізь. Так, простромивши нас своїм списом, вкрадає наш дух — Глиб, Творця — Сатана.

Освіта в її споконвічному сенсі є тим, що спонукує людину рости над собою, здобуваючи знання про світ і владу над його речами та процесами; і як така, вона є виконанням морального обов’язку людини відповідати своїй людській суті, яка є Пізнання та Розвиток. Всупереч цьому, неперервну освіту слід визначити як служіння державі на шкоду служінню собі: освіту, що є неперервною лише остільки й у тій якості, оскільки неперервним є державний прогрес. Неперервна освіта  — це прояв державного егоїзму: держава зацікавлена в розвитку людини лише як слуги; в усьому ж іншому вона для неї байдужа. Слуга ж, що вічно схиляється перед володарем, є раб, позбавлений Прямизни, якщо служить не Господу і не тому, хто єдиний з Ним. Людина як особистість, подоба Творця — Одиниця як Єдність; держава, що ставить окремий свій інтерес над її богосутнісним інтересом — є Двійка, Ворожнеча; прагнення цієї останньої схилити людину перед собою як загальним (розділеним у собі) на шкоду Одиничному — є прагнення розколоти її і з цих шматків, як цеглин, збудувати свій дім. Вважаючи цілим себе, а людину частиною, держава жорстоко помиляється: частина — вона, особистість — є ціле; і високий обов’язок держави є будувати себе, дивлячись на особистість знизу вгору й покірно схиляючись перед нею. Микола Бердяєв писав про це: «Матеріалістичний комунізм підкоряє проблему людини як цілісної душевно-тілесної істоти проблемі суспільства. Не людина повинна організовувати суспільство, а суспільство повинно організовувати людину. Але в дійсності правда у зворотному: людині належить примат, людина повинна організовувати суспільство і світ, і організація ця буде залежати від того, якою є людина, якого вона духу» [2].

Яку безперервність будує держава ціною людського розколу? Лише мертву безперервність глини. Вище я не даремно згадав конвеєрну суть неперервної освіти. Справа в тому, що ідея неперервної освіти в тому вигляді, в якому вона дійшла до нас, законним чином оформилася з винаходом конвеєра Г. Фордом (1913). Саме у рік цього винаходу, тринадцятий від межі століть — сатанинський рік-корінь жахливого паростка Першої світової війни (1914), яка, як конвеєр заклання, волею Неба стала першим вдячним споживачем плодів конвеєрного виробництва31 — світ відчув гостру потребу в людях, освічених згідно з механічно-неперервним характером промислового виробництва, який є протилежним органічно-неперервному характеру Життя. Винахід конвеєра зробив переворот в укладі людей: він додав дискретному процесу розподілу праці, до того не прихованому від людських очей, позірної безперервності. Для забезпечення цієї механічної неперервності світ і зажадав технократів — умільців, освічених у машинно-дискретному, ущербному понятті. Лише заради їхнього продукування світ і заговорив про «неперервну освіту» як засіб машинізації людини, або її махінації (профанації): корінь у двох цих понять — є один. Безперервність освіти в її давнім, первинному сенсі та безперервність неперервної освіти — дві різні безперервності: перша є надчасова єдність Простору, яким є Світ і Людина у єдності з ним; друга є безперервністю часу і прояву її — історії, ріки втрати Людиною себе, самозабуття як утрати Творця в собі32. Цар її є Сатана, цар машин, на які обертає він нас (рис.2).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


                               Мал.2. Сутнісний зв'язок понять «освіта» і «неперервна освіта»

 

 

                Витоком цієї ріки є позачасове минуле Людини і людства, відоме як біблейський Рай, Сатья-юга Індійців і Золотий Вік Гесіода: це — «Небеса на землі», місце зімкнення Вічного з тлінним, де Вічність — панує. Її заперечення (як заперечує самозакохана ріка свій витік), історія — це земля без Небес, у відторгненості від них33. Від Начала упливши цією рікою, ми втратили його: Світ, Бога, богів. Не безсмертні ці вмерли, — а ми для них, канувши в прірву часів, тьму-історію: від Сонця — за горизонт, куди нас унесла ця ріка.

            Суттю становлення поняття «неперервна освіта» є згущення цієї ріки. Це поняття, як додаток до Людини — конкретне в його паразитичному прикріпленні до Абстрактного, — є надлишковим, пустим: не воно є Початок і Центр — ним є Суть, Повнота. Проте особливість егоїстичної ріки історії у тім, що кожний фрагмент її (бо фрагментарна вона в очах; Єдність — прихована в ній: Світло — в тьмі) зазіхає на місце Початку без права на це, кожний думає, що він — Причина (стовпом цього погляду в філософії є Кратил: якщо Геракліт своєю максимою «все тече» ствердив принцип Ріки як потоку подій, яким і є історія, — цей співець чистого релятивізму абсолютизував його, залишивши Ріку без Витоку, яким є Людина, єдина з Творцем, і надавши, за відсутності цього Начала, право будь-якій історичній, позбавленій Бога і Людяності істоті ототожнювати його з собою34. Егоїст ігнорує Господній Закон: ним собі є він сам — бог, який скинув Бога. Дотримуючись цієї логіки — логіки відносного, яка керує нами як історичними істотами, — ми, беручи за суть неперервну освіту як поняття-в-дії (бо дія — життя поняття), маємо представити його еволюцію у вигляді наступної таблиці.

 

         Таблиця

 

 Етапність становлення поняття «неперервна освіта»

 

      

 

 

 

 

Назва етапу

 

 

Період, охоплюваний етапом

 

 

Зміст етапу

 

 

 

 

1

 

 

 

 

Етап латентного формування поняття «неперервна освіта» як процес «нагромадження історичної кількості».

 

 

 

 

Від виникнення Людини

як історично-діяльної одиниці —

до її підготовки до вступу в еру технічного прогресу.

 

 

Приховане накопичення історичних змін, які надалі спричиняють народження поняття «неперервна освіта».

 

 

 

 

 

2

 

 

 

 

 

Латентний етап безпосередньої підготовки появи (народження) поняття «неперервна освіта» в понятійній матриці людства.

 

 

 

 

Від років англійської Реформації

як періоду народження технічного прогресу в сучасному сенсі цього поняття — до початку ХХ століття.

 

 

Процес бурхливих якісних трансформацій (як підсумок «нагромадження кількості »), який здійснює пряме готування появи поняття «неперервна освіта».

 

 

 

 

 

 

3

 

 

 

 

 

 

Етап явного оформлення поняття «неперервна освіта».

 

 

Від року винаходу конвеєра Генрі Фордом, 1913-го — до початку

ХХI століття, межі бурхливої євроінтеграції, яка ознаменувалася введенням загальноєвропейської грошової одиниці — євро (як за суттю — злата, диявольської підміни Духа-Творця як фактора істинної консолідації людей*).

 

 

Поява поняття «неперервна освіта»  і його становлення як інструмента активних суспільних перетворень.

 

 

 

 

 

 

 

4

 

 

 

 

 

 

 

Етап продуктивного використання людством поняття «неперервна освіта».

 

 

 

 

 

 

Від межі ХХ — XXI століть

до теперішнього часу і далі.

 

 

Поняття «неперервна освіта», склавшись як знаряддя суспільних перетворень, здійснює енергійну роботу

з поглиблення науково-технічного

і споживчого прогресу людства.

 

 

* Нуменально злато є рідиною як рідким вогнем — Сатани або Бога, залежно від наміру свого використання. Звідси природним є золотий дощ, що зійшов з небес під час народження Афіни, і дощ злата, на який обернувся Зевс, щоб увійти до Данаї: адже обидва дощі були рідкими. Маг, згідно з цим, бачить шматок золота як сяючу рухливу краплю, подібну до краплі ртуті. Це саме той вогонь, на який, за Гераклітом, обмінюються всі речі; про рідкий стан золота пише Платон у своєму «Тимеї». Той, хто заважає цьому вогню текти, вступає в конфлікт з «Сповіддю заперечення» давньоєгипетської Книги Мертвих, яка вимагає від людини «не заважати водам текти», — і цей вогонь розмиває людину зсередини, наче бурхливий потік загату (яскравими прикладами цього в літературі є скупарі Мольєра, Пушкіна, Бальзака). Як фактор ринкової консолідації сучасної світової спільноти людей, злато є сатанинським вогнем.

Плинність золота є проявом плину світової ріки подій, про яку вчив Геракліт. Той, хто перешкоджає йому, руйнує себе — бо ріка ця є Світ, зруйнувати який він безсилий як тлінне — Безсмертя; той, хто сприяє йому, є співтворцем Світу й себе: бо Світ є наша Суть. Свідченням цього є мудрий латинський девіз, що повторює давній наказ Книги Мертвих, «Omnia sponte fluantabsit violentia rebus»: «Нехай все тече саме по собі — примус супротивний речам», — винесений на обкладинку головної педагогічної праці Яна Амоса Коменського, «Великої дидактики».

 

Зміст таблиці, як бачимо, відповідає поділу історії на два етапи: етап, що передує появі поняття «неперервна освіта», і етап  його наступного прикладного розвитку, який, як відзначено вище, полягає в його трансформації в поняття «неперервна професійна освіта». Як суто умовний, цей поділ протистоїть поділу істинному, точкою відліку (початком координат) якого є Різдво Ісуса Христа не як «со-бытиé» (рос.), тобто «те, що сумісне з Буттям» як тьма зі Світлом, — а самé Буття: не феномен, а Нумен, який розрізає своєю неналежністю йому феноменальний плин історичної ріки на часи до Різ|два і часи після нього: бо Центр не належить до периферії (перебуваючи, як точка пустоти, поза її складом: такою є наша душа в тліннім тілі), Начало не є продовженням; тоді як точка появи (народження) поняття «неперервна освіта» належна до цієї осі і є пунктом її згущення (вузлом) подібно до будь-якої події, суттю якої є час, тьма. Точка істинного Начала є істинним і єдиним Сьогоденням як тим, що, позбавлене належності до ріки часів, ніколи не минає; точок начала умовного, вузлів тьми, — безліч, і будь-яка з них є сьогоденням фантомним, яке виникає лише для того, щоб у ту ж мить бути змитим потоком часів.

Ноуменально точка Різдва Христова тотожна позачасовому минулому людства як Витоку історії; зовні різниця їх у тім, що останнє є Світлом-до-тьми, від якого ріка ця тече, а Різдво — Світло-в-тьмі, що цю ріку живить зсередини. Два ці Витоки як один, Глиб, яка є і «тим, що до (перед)», і «тим, що всередині» — є Повнотою Людяності. Як Людина над-історична, вона є Цілим; людина ж історична є її частиною. Частиною цього ж Цілого є і технічний прогрес, що також перебуває в його череві як плід історії. В цьому є суть співвідношення історичної людини і техніки: як рівні за неповнотою (частковістю: обидві — частини), вони, не знаючи Цілого і вважаючи ним кожна себе, борються між собою за трон його, і машина у цій боротьбі — переможець як втілена смерть, механізм як частина, позбавлена Цілого вщент (рис.3). Ось чому вмілець, спеціаліст (спиця кóлеса: частина цілого, але не все воно) у цьому світі долає людину: чорніший за неї, у пітьмі історії він, механізм у душі, наче у воді риба, перебуває в стихії своїй: у злі зло, що сильніше за напівдобро, яким є історичні ми поза професіями.

 

 

 

 

 

 

 


                                      Мал.3. Сутнісне співвідношення Людини і техніки

 

                                                                                                    *

Ідея неперервної освіти дедалі набуває поширення в надрах людської спільноти, знаходячи, з одного боку, своє практичне втілення в системних рішеннях всередині держав, а з іншої, одержуючи спільну платформу впровадження з просуванням держав-членів світового співтовариства шляхом міжнародної інтеграції. Два ці процеси все більше являють тенденцію до злиття в єдиний загальнопланетний процес. Бо при всьому розділенні держав за політичними, релігійними та іншими жорсткими ознаками є, як відомо, те спільне для всіх, що неухильно валить ці бар'єри і з кожним днем все сильніше перемішує людський мурашник. Це — людське прагнення продавати й купувати, тобто спілкуватися інтернаціональною мовою товарів і послуг, універсальною платформою якої є всесвітній ринок.

Безпристрасний літопис історії свідчить про те, що торгівля між державами не припиняється навіть тоді, коли армії їхні вступили у військове протиборство і ллють кров одне одного на полях боїв. Ринкові далека мораль: він жваво торгує з ворогом, іде на шантаж і підкуп, торгує всім чим завгодно, включаючи секретні технології і само наше тіло, яке можна не тільки продати, а й навіть убити, принісши, як гусака на тарілці. Вторгнувшись у розуми, ринок експропріював для продажу людські думки; число, сутність речі за Піфагором, відсік він від речі; від речей відсік імена, ковдри їхні, пусті у собі. Захопивши людину зсередини, на річ як предмет продажу перетворив він її саму. Бо людина за суттю — не плоть, а душа; ринок як золотий телець, Мамона, є викрадачем душі, або її покупцем, що підмінює Цінність — ціною: бо купити те, що не продається — є вкрасти його; і угода про це — договір з Сатаною, підписаний кров'ю, субстратом Життя35.

                                   

Какие времена! Барыг столпотворенье.
Ни чести, ни ума. Барыш
один закон.
Стремленье все продать
позорное стремленье,
Оно окружено презреньем испокон.

 

И в памяти веков средь светочей заветных
Их нет, кого Христос из храма гнал взашей.
Средь тех, кто род людской прославил, средь бессмертных

Я что-то не встречал бессмертных торгашей.

                         

                                                                           Михайло Каменецький

 

Ось слово поета про ринковий дух чистогану, який не в честі у народів як дух нелюдський — Сатанú дух, що сіє розкіл. «Торг» за змістом є «поділ»: відторгнути — є відділити. Хто ділить без єдності з Богом — руйнує цим світ, бо руйнує себе.

Консолідація міжнародного ринку на позаморальній основі, яка відбувається нині, — це закриття кришки склепу, який відокремлює людину від Світу. Система неперервної освіти, що зливається з окремих національних і субнаціональних шматків у єдину світову ковдру, є, як зазначено вище, фактором цієї ринкової консолідації, і не буде перебільшенням сказати: неперервна освіта в світі є тим більш неперервною, чим більш неперервним у ньому є ринок. За суттю це одна безперервність; розвиток міжнародного ринку та розвиток міжнародної системи неперервної освіти — це дві сторони однієї медалі товаровиробництва й торгівлі, взаємну активізацію якими одна одної доречно порівняти з відомим зі шкільної хімії ефектом прагнення кинутого на лід лужного металу добувати воду: чим більше розігрівається він від реакції, тим більше розтоплює лід навколо себе, а чим більше розтоплює, тим сильніше розігрівається, взаємодіючи з водою. Діючи в інтересах ринку, неперервна освіта настільки ж позаморальна, як і він; єдино «людяним» у ньому є прагнення потурати тілесному комфорту індивіда: машини, які виготовляються «безперервно навченими» фахівцями, все більш швидкі й економічні, дивани все більш м'які й т. ін.

Навіть війна держав не здатна перешкодити ринку наводити між ними мости торгівлі. У світі їх з цієї причини необачно ототожнюють з мостами дружби. Це є повною оманою: істинна дружба безкорислива, вона ніколи не має своєю основою злато; торгівля ж є родом златолюбивої, корисливої «дружби». Справа торговця — продати, «впарити», а кому — байдуже. Ось чому ринок, як безособова консолідуюча сила, перешкоджає людям бути самими собою, дружачи й ворогуючи без користі, — бо й ворожнечі, і дружбі він ставить у відповідність золото, здатне при зручному випадку купити і те й інше. Ту ж печатку знеособлювання людей несе неперервна освіта: вона перемішує світ, валячи в ньому і добрих і злих, і корисливих і безкорисливих в одну гігантську купу, де марні всі спроби зрозуміти, хто є хто. У свій час саме таку картину являли нацистські табори смерті зі зваленими в одну смердючу купу мільйонами трупів людей. Але живий труп огидніший мертвого: він — протиприродний. Тим часом, своєю безперервною і абсолютно індиферентною до людяності перемішуючою роботою ринок і супутня йому неперервна освіта плодять мільйонні нашарування живих мерців. У світі законним є рух антиглобалізму, що перешкоджає стиранню міждержавних кордонів: бо знищуючи межі держав, люди стирають тим свої, людські межі, втрачають лице своє як суть, як душу, — що є найгіршим людським падінням: падінням у прірву ніщо. Цар її є Диявол. Бог — Той, хто кладе справедливі та істинні межі, Диявол — є той, хто стирає їх і кладе межі ті, яких у Бога нема. Стерши межі свої, дані Богом — зливаємось ми з Сатаною36.

                                    *  

Який висновок напрошується з цих міркувань? Невже, у визнанні їх, людству слід покінчити з торгівлею? Невже потрібно йому терміново згорнути програми неперервної освіти? Ні, про це не йдеться. Йдеться про те, щоб торгувати без втрати себе; щоб освіта, яку одержують люди для ефективного спілкування мовою товарів, не скасовувала їхньої людської мови і їхньої людяності як такої. Ринок і його вірний супутник неперервна освіта хороші й корисні для людей рівно настільки, наскільки вони допомагають їм бути людьми; в усьому ж іншому — вони шкідливі і навіть небезпечні.

Ринок на основі моралі, освіта на основі моралі як Ум на платформі Серця — ось що слід людям впроваджувати на Землі, щоб ринково-просвітницька м'ясорубка не перемолола їхні особистості на дрібний вінегрет. На жаль, нині ножі цієї машини обертаються з чудовим успіхом. У багатьох державах світу вже давно помічено сумну тенденцію падіння патріотизму з розвитком ринку. Найманцеві однаково, на якому боці, ЗА КОГО воювати: він воює ЗА ЗЛАТО; споживачеві байдуже, де саме йому їсти, займатися сексом і спати — в Америці чи в Україні: будь-яка земля для нього — територія, пасовище, і краще там, де ситніше. У цьому сенсі він гірший за тварину: адже заради блага родини тварина ляже кістьми; людина ж, просочена ринком і куплена ним з потрухами, заради вигоди не пожаліє й матір. Патріотизм і любов до своїх близьких — стовпи держави: зруйнувати їх — означає загубити і її, ствердивши як вирішальний фактор її єдності ВОРОЖНЕЧУ. Якщо, приїхавши в Америку, ви без запрошення вступите на чиюсь віллу, у вас можуть запросто пальнути з рушниці: право приватної власності в Америці — святе. Настільки святе, що як мертва буква воно підмінило собою життєдайний закон людяності, який стверджує: право на річ — ніщо у порівнянні з правом на життя; нема життя — навіщо речі? На жаль, за хрускотом щелеп, що розмірно пережовують делікатеси ринку, все менше людей розуміє це.

У моїй пам'яті — телеміст листопаду 2005 року, на якому тодішній Президент України В.А. Ющенко відповідав на запитання українських студентів. Під час цього діалогу один з них запитав: чи не вважаєте ви, Вікторе Андрійовичу, що з уливанням нашої вітчизняної системи освіти в європейську буде втрачено те унікальне в ній, що давало законне право вважати її однією з найкращих у світі? Запитуючи, студент, звичайно, мав на увазі людяність нашої освіти радянських часів, наявність якої (незважаючи на всім відомий тоталітарний присмак) і надавала йому тієї вищезгаданої моці, про яку складають легенди. Але Президент, наче не зрозумівши запитання, вимовив ту саму сентенцію, яку і він і десятки інших політиків неодноразово висловлювали з телеекранів: він став говорити про те, що завдяки європеїзації вітчизняної освіти в наших громадян з'явиться можливість працювати і заробляти за європейськими критеріями, бути затребуваними й у нашій країні, і за рубежем... і т. ін. Все це, звичайно, так. Але в контексті сказаного безперечним є те, що не це первинно для особистості, яка формується, а те, що з утратою нею себе самої внаслідок занурення в зів споживчої освіти, працювати й заробляти гідно стане просто нікому: з утратою особистості зникає і гідність, властива їй. Я не знаю, чи розуміє пан Ющенко, щó обіцяє Україні найчистіша освіта по-європейськи. Проте сам факт, що в своєму діалозі з хлопцем, який вступає на життєвий шлях, сам керівник держави, громадянином якої є цей юнак, дав на його щире запитання звичайну для хитрунів «відповідь глухого» (аb surdus), прямо вказує на те, що процес сутнісного омертвіння нації глибоко пустив своє коріння й невблаганно розвивається. Факт відчинення навстіж воріт Батьківщини перед ринком і наскрізь просоченою ним європейською освітньою системою являє собою не що інше як беззастережну капітуляцію перед ними.

Звичайно, здати місто без бою — не завжди означає зробити це через боягузтво і безсилля; часто це відбувається через обман. Усім відомий сюжет давньогрецької міфології про падіння Трої від хитрості ахейців, які проникли до неї у череві дерев'яного коня. Ринок — це троянський кінь: держави, що невсипно піклуються про непорушність своїх кордонів, зустрівшись з ним втрачають усяку пильність і безтурботно впускають його як свого — і цей ворог висмоктує їх зсередини, залишаючи лише шкурку. Водночас, той же ринок, поставлений під контроль розсудливої державної влади, — як отрута, перетворена на ліки (Розум — на Серце, Тьма-Двійка — на Тьму-Нуль, у чому сутність відомого принципу Тантри), здатна явити прямо протилежний ефект. У цьому сенсі корисним є приклад Давнього Єгипту. У цій країні, сорок століть якої є зразком безприкладного державного довголіття, справи керування державою перебували в руках жерців, для яких дотримання власного, внутрішнього інтересу своєї країни було за суттю питанням спокою бога Амона (Ammon-Ra Hermakouti37), святилищем якого був у їхніх очах весь Єгипет. Ось чому будь-яке вторгнення в цю сакральну сферу Божества зустрічало негайну тверду відсіч цієї когорти Присвячених; і якщо винним у ньому був фараон, жерці без коливань відстороняли від державного керма й цього вельми поважного сина Амона за неповагу до Батька. Духовне самодовління Єгипетської держави внаслідок невсипущого оберігання її Таємниці, якою був Амон, — ось стиль і спосіб правління жрецької касти. У цьому — причина того, що Єгипет, подібно до Сфінкса і пірамід, проіснував настільки довго. І саме цього тотального розуміння державної сфери як священної духовної Глибини, входити в яку дозволено лише Добру, — гостро бракує сьогодні УкРАїні (спорідненій із Єгиптом Діадою, числом їх обох38) через її недосвідченість у питаннях спирання на мудрі історичні приклади39, і тій же палко закоханій у себе Америці, де за наявності достатньої грошової суми купівля державного секрету є справою настільки ж простою й звичайною, як і купівля гамбургера в ближньому «Макдональдсі».

Будь це розуміння (якщо воно є — разом з його умовою, совістю) хоч трішки глибшим у наших державних мужів, вони неодмінно забили б тривогу з приводу експансії європейської моделі освіти, глянувши на жахливі плоди, які воно вже дало. Плоди ці, між іншим, бачаться нам у тім, що в усіх «освічених» західних країнах, незважаючи на хвалений дух Кембриджу й Гарварду, стрімко росте число людей, які зовсім не хочуть мати вищу освіту, хай і в тому її механічно-споживацькому вигляді, яким торгує навинос Захід. Логіка молоді в цих країнах проста: якщо навчання необхідно людині для благополучного життя, — навіщо мені вчитися, коли й без усякого навчання я вже благополучний? Навіщо мені нудитися над книгами, напружувати мозкові звивини, якщо й без того я маю все? Під словом «усе» розуміючи матеріальну забезпеченість (машина в кожного члена родини, розкішні міська квартира й заміська вілла, вигідний шлюб та ін.), молодь Заходу не відає, що істинний рід людського багатства — багатство духовне; більше того, вона взагалі не розуміє, щó таке це багатство: сите черево є кращою пігулкою духовного сну! Становище в таких найбагатших та імперськи-претенціозних країнах, як Америка, рятує почасти те, що програми низки фундаментальних досліджень у них щедро фінансуються державою. Але що дадуть ці вливання, коли фінансувати стане нікого?

Харизматичний президент США Рональд Рейган якось відверто зізнався, що у 1974 році Америка вирішила проблему нестачі в Америці математиків вищого класу за рахунок «витоку умів» з СРСР — країни, яку він же нарік «імперією зла». Про цей «витік», як жирний приріст у власному «стані добра», президент говорив як про блискучу перемогу Штатів, хоча за суттю вона була не перемогою в споконвічно духовному, високому понятті, а лише вдалою угодою перекупника. До честі цього діяча відзначу, що такою оцінкою успіхів своєї держави він лише констатував давню істину: перемогти споживачеві — є купити, а там, де можливо — і вкрасти. Втім, і без цих одкровень ні для кого не секрет, що знаменита «мозкова Мекка» США Силіконова долина донині процвітає завдяки втікачам від радянського режиму. І ось питання: оскільки СРСР зруйновано і всі його колишні республіки та сателіти тепер так само, як і США, роз’їдаються виразкою споживацтва, — звідки візьмуться в Америки «позикові уми», коли ті, які ще є в неї на прикормі, природно вимруть і атрофуються від старості й ожиріння?

Ось ті суворі у своїй відвертості питання, які варто задати собі першим персонам нашої держави, щоб їй не піти за іншими второваною дорогою падіння. «За справами їхніми пізнаєте їх», — казав Ісус про лжепророків. Справи неперервної освіти, а за суттю — того світогляду, тієї ментальності, які вона представляє — недобрі. Чому ж з такою поспішністю біжимо ми в її обійми, з такою ганебною безоглядністю вшановуємо її глашатаїв?

    * 

Завершити цю статтю хочу одним ключовим зауваженням. Антиморальний, руйнівний характер неперервної освіти не є щось таке, що виходить за межі західної демократії. Освіта ця і є ця демократія в чистому вигляді. Власне, «західна демократія» є тавтологічним сполученням: бо «Захід» і «демократія» — поняття тотожні. Демократії ніколи не було на Сході і він не творець її. Давня Греція, її колиска, є Захід (не-Схід) у духовному сенсі: бо саме тут Зевс (Zeu pater — звідси йде римське Юпітер), бог-Муж як чистий Розум, змінив собою давнє всесвітнє Серце, Богиню-Матір, яка панувала повсюдно, поглинувши її як зів (рос. зев) і здійснивши цим сутнісне викрадення  Європи — як серця цієї землі, залишивши облатку без Глибу, яким є Тьма, Матір богів40. Бог-Єдиний, яким була Жінка ця (бо Небуття, яким є Вона — Десниця Божа, Одне), ставши Мужем, розпався на безліч богів: Муж без Жінки не Єдність — шматки. Так прийшло в світ язичество. Але і коли на зміну йому Ксенофан став учити про бога єдиного, був той не Бог — Сатана: бо безособовий Бог був Богом вільним від особистості, залишивши її пустою для Другого, Сатани: душа нáша — Глиб, місце святе — не буває пуста! Саме в Греції, вийшовши з Міфу, Вітчизни Людини, з'явився зародок прийдешньої атомізації людства у вигляді поділення ойкумени на еллінів і варварів, «інших» як залишок, решту — оплот фанатизму, який так само поділяє людей на віруючих у Бога та єретиків41; за тієї ж причини як кару впроваджено тут остракізм — відмову людині у Вітчизні, за суттю — у Світі: позбавлення частки Цілого як Суті її. Адже Вітчизною Грекам був Світ (бо, воістину, суттю Еллади є Мудрість, а Світ — Дім мудреця, ким є той, хто в частині малій бачить Ціле і любить її як його), і тому позбавлення її для елліна було тотожно страті через обезглавлення: бо, Суть частини, Ціле є головою її. Так головою людини й народу — є Світ і Господь. У розбіжності з Ними Еллада є витоком Заходу у власному, сатанинському розумінні останнього, — але не він сам: бо Бог панував у еллінських серцях!42 Бог, Всевишній був світочем людства Античності, Він був ним і у Середньовіччі. Захід, і демократія як сатанократія разом з ним, розпочинається як епохою — Ренесансом43, а як країною — Англією XVI-го сторіччя. Перша європейська за масштабом революція, яка відбулася в ній під полум'яними гаслами народовладдя, зрубавши кривавою рукою Кромвеля44 голову королю як наміснику Бога в державі45, тим відрубала її демосу, народу. Ось коли місце Господа, скинутого цим страшним діянням, посів його антипод Сатана; мудрий демос, народ перетворився на сповнений хаосу деймос — жах46, яким є натовп. Англія47, яка в одній собі поєднала оплот революцій, колиску масонства як руху творців храму Тьми, «вільних мулярів» (тому, як острів, і маючи вигляд цеглини), і витік прогресу машин і науки, — явила собою престол володаря цих трьох, Князя тьми: Захід у власнім вигляді й демократію як народовладдя без народу. Дух Англії як дух машинний, масонський і демократичний — є Князя злий дух. Техніка, розвиткові якої поклала вона початок, і є безголовим царем, що вважає себе царем повним: частина, що бачить себе Цілим, Усім48.

Деймос — жах. Хаос, жах не є Суттю, що, гола, нас кличе до себе. Жахає нас маска: застигле лице, душа мертва. Театр, що створив її, йде від трагедії — «цапиної пісні» як наспіву Пана, жахливого помічника Діоніса, від містерій якого пішов театр. Діоніс і Зевс — боги, які, за Піндаром, є рівними за величністю49 — схожі звичаєм ховатися від очей. Схожість їхня законна: обидва — стовпи однієї землі, однієї медалі боки. Ця земля, ця медаль — є Еллада, вітчизна театру як дім Сатани (рис. 4). Ось земля ця: все добре, прекрасне, що є в нас — від неї; від неї — все зле. Це закон: у світі Двох, яким є світ наш, Добро і Зло нероздільні, два цих — є одне.

 

 

 

 

 

 

 

 

 


                                 Мал.4. Сутнісна схема походження театру

 

Народившися в ньому, Диявол у Англії, скинувши Божий престол, ставить трон свій, таємно сідаючи в нього50; в Америці ж — Заході Заходу, серці Пітьми — він відверто займає його51. Саме ім’я А|мер|ика, тобто «позбавлена Міри» — знак в тім: Міра — Бог, без Кого все пусте як Диявола дім. Святе місце — пустим не буває: де Бог зник — живе Сатана, посів крісло Його.

Богосутня, Еллада є Серце під маскою.

Втративши Бога, Америка — маска без Серця, облатка заради себе.

Ось прозорий шлях Тьми.

Ось чому демократія — це відносно нове в історичному сенсі поняття. Ось чому вона є поняттям вкрай старим. Все це відав Микола Бердяєв, який писав у 1923 році: «Демократія — не нове начало, і не вперше входить вона у світ. Не вперше в нашу епоху питання про демократію стає релігійно-тривожним питанням. Воно постає вже не в політичній, а в духовній площині. Не про політичні форми йдеться, коли відчувають релігійний жах від поступального ходу демократії, а про щось більш глибоке. Царство демократії не є новою формою державності, це — особливий дух» [3, курсив наш]. Дух цей — Сатана. Вище я вже казав про нього як про регулятивний принцип, або зовнішній імператив, як суть неперервної освіти; і оскільки він є ним, у демократії і неперервної освіти він є дух один. Якщо Бог є джерелом Свободи, Диявол є тим, хто її викрадає, підмінюючи як Силу — Насильством як Несвободою під її манливою маскою. Бердяєв пише також: «Для багатьох російських людей, що звикли до гніту несправедливості, демократія представлялася чимось визначеним і простим, — вона повинна була принести великі блага, повинна звільнити особистість. В ім'я деякої безперечної правди демократії ми готові були забути, що релігія демократії, як вона була проголошена Руссо і як була здійснена Робесп’єром, не тільки не звільняє особистість і не стверджує її невід'ємних прав, а зовсім придушує особистість і не хоче знати її автономного буття. Державний абсолютизм у демократіях так само можливий, як і в найбільш крайніх монархіях. Такою є буржуазна демократія з її формальним абсолютизмом принципу народовладдя... Інстинкти і навички абсолютизму перейшли в демократію, вони панують у всіх найдемократичніших революціях» [4].

Ось гіркий плід, що несе Захід нам в оболонці цукерки. Атом Ворожнечі, самозакоханий індивід, учить він, є взірцем для нас. Ні, мудрі західні друзі, Людина не є цим лайном52! Поза брудом, у давній своїй чистоті вона є світлий атом Любові, живий тим, що Суть його є Атом атомів, Світ53! Ним бачив Людину великий Платон. Ним, слідом за  всіма, хто шанує Творця і Закон, його бачити треба і нам.

Чим тоді є нам Захід? Не вчитель він — вістка про Схід, що веде до нього як неправда — до Істини (весть — вестú (рос.)). Схід — Ost, Шило гостре, яке не сховати в мішку, Захід — West’ь про нього. Так хвороба у мудрих очах є вказівка здоров’я.

«Зло придушуй в зародку. Якщо випущений час і укріпилася хвороба, що тут поробить лікар?», — казав Овідій. Знаючи це, в час важливого вибору, що стоїть перед нами, громадянами нової України, нам не треба заздритися на загальновизнані чужі зразки: загальне, чуже — зло, якщо не пройшло іспит серцем. Маючи власну голову на плечах и власне серце у грудях, нам треба міцно пам’ятати: не демократію, по-європейськи чи якось по-іншому, будуємо ми, а Україну — вільну, сильну, свою. І навчати її громадян ми повинні в її неповторному світлому дусі.

 

Мічуринськ — Київ

квітень 2006 — квітень 2010 року

 

 

   Коментарі

 

1 Саме це мав на увазі Геракліт у своїм вислові: «Один для мене — десять тисяч, якщо він — найкращий». Число Десять Тисяч, як «тьма» Слов’ян і «міріада» Еллінів, за давнім знанням є сутніснім виразом незліченно великої множини (тому Архімед розглядає його як опорне в труді з красномовною назвою «Зличення піску»; розмір атми, душі, згідно з Ведами, є десятитисячною частиною перетину людського волосу, що є не звичайною для нас цифрою кількості, а числом прірви, яка поділяє чисту Якість, Дух, і чисту кількість, матерію, — мостом, пізнати який означає пізнати і ті береги, які з’єднує він. Казав Шанкара: «Учень [той, хто бажає здобути Знання і крокує Шляхом його — Авт.] повинен мати непохитне прагнення осягнути розбіжність між матерією і духом»). Тлінний, феноменальний світ «тьми речей», тобто їхньої нескінченно великої кількості, згідно з китайською традицією є тому «світом Десяти Тисяч Речей». Звідси слова Геракліта треба розуміти єдиним чином: зовнішнє (об’єктивне) існує лише тому, що спирається, як на свій Витік, на Глиб: Бога як Одне, Нумен, що сяє в усьому як Суть в оболонці своїй.

2  Цим голосом є і мораль як така (ціле Боже; моралі часткові, бажаючи місця її — Сатани поклик), і совість наша. Але мораль є Бог, Одне; совість — Два: Божий суддя, меч Його. Непричетна до тлінного, Двох, мораль є куля Бога всередині нас; з тлінним сплетена як Два з Двома (Двійка Божа — з безбожною, ком. 38), совість є голка, що жалить стражданням порушників волі Його.

3 Корінь «бол» у цій назві є вказівником Сатани — вавілонського Бела (Ваала); «о» і «а», що  чергуються тут, є за суттю єдиною буквою (Альфа — О-мега, Перше — є й Останнім). Саме від цього кореня походить російське «боль» і українське «боліти»: бо Бог — Радість сущих, а Сатана — їхня біль і печаль (тобто те, що пече, як вогонь, їхню душу). «Бол», Тьма, є частиною слова «обол» — так звалася дрібна монета в Елладі, яку клали у ріт покійному як платню Харону за перевезення у царство Тьми (про сутність кореня «хар»/«хор» див. ком. 38).

4 Вміння у їхній окремості — якість людини як чистого «я» без його поєднання зі Світом і Богом (тобто життя її за законом протиріччя, а не за законом тотожності й розбіжності — див. далі). Тварина, як невіддільне від Них, є лише автоматом Природи за його визначенням Аристотелем: всі дії, які вона здійснює, всі прояви її єства — це активність самої Природи, яка самовладно творить через неї. Про бобра, що будує свою загату, не можна казати, що він вміє її будувати: не він будівельник її, а Природа, Світ. Інше — людина. Несучи свій дух, як окрему іскру, в собі самій, вона і залишена Світом на саму себе. Волею Бога вона відторгнена від Нього і Світу, в чому і полягає тягар людської свободи: бо у відторгненні від Світу людина придавлена ним як каменем нестерпної ваги (адже справді він є Камінь каменів, Божа Любов, бог якої в Індійців є Кама, а звернення до нього шамана з проханням про допомогу — камлання: воістину, як лікування Любов’ю, бо найкращий лікар — вона; і Камінь цей у відторгненні від людини є антиподом Любові — він Ненависть, подих Диявола), — тоді як воістину їй, навпаки, слід спиратися на нього. Зняти цей тягар зі своїх плечей і перетворити його на Опору їй можна єдиним чином — усвідомивши свою невіддільність від Світу і ставши на шлях добровільного Служіння йому як Свободі: бо той, хто слугує Свободі — є Нею і сам. Тут криється сутність людських вмінь. Вміла, і лише вміла, людина (Homo faber), є та, для якої Свобода є тільки тягар — бо, як частка без Цілого (у незнанні його), вона не усвідомлює її як свою чисту Суть, як Себе. Та людина, яка усвідомила це — є людина Знання. Мудрою ж (як Ноmo sapiens — «людина розумна»: бо розум без Мудрості — мертвий) як такою, що перевершила і Знання, є людина, яка свідомо вступила на шлях вільного Служіння Світові й пішла ним. Сенс людського життя і є цим усвідомленням Шляху й становленням на нього.

5 У тексті статті слово «Світ» за змістом перевищує поняття «Космос». Ось їхній зв'язок: Світ є творіння Боже як Пара Творця — єдність Буття, або Космосу (Всесвіту як того, що відкрито очам сущих), та Небуття, або Нірвани (того, що приховано від цих очей); і остання панує над Буттям, як Пітьма над палаючим і згасаючим у ній Логосом у вченні Геракліта. Світ — Божий Вогонь; Небуття як одна сторона його є Вогонь Чорний, Ніч Світу, Буття же як друга — є Білий Вогонь, День його. Бог є Той, хто є Третім між Двох цих: Клей Світу, що з’єднує їх у світове Одне і без якого нема його. Третій між Двох, Бог є сущого Міра як Благо, незгідне з яким — є Зло («Зло завжди надмірно», — казав Моріс Бланшо про це у відгук дельфійському «нічого понад мірою», — тобто ніщо поза Богом: все поза Ним — Зло). Як Творець Вогню-Світу, Бог є його Факельник, що запалив його; але оскільки початком вогню є вогонь, то Вогнем, як Любов’ю, є обидва: Світ є Вогонь для очей наших, Бог — є Вогонь для Себе. Невід’ємний від Бога, як пара Буття-Небуття і Бог, Клей поміж ними, Світ є число Три (що являє само слово «Мир» (рос.) — М у ньому є буква жіноча як Тьма-Небуття, Р є буквою чоловічою як Буття-Світло, а «и» поміж ними — сполучник як Клей Світу, Бог). Як цар Світу, Бог є царем Світла (Буття) і Тьми (Небуття), синтез яких є Світ; Сатана як володар тьми тлінного, тьми-у-бутті, яка менше за Тьму-Вічність як Два за Нуль, — є, як такий, Князем тьми.

Як Буття-Небуття, День-і-Ніч, Світ — будівля о двох поверхах, і той поверх, де живемо ми, Буття-День, є нижчим за Ніч-Небуття як Дно Світу: ми, сущи, живемо на Дні. Днем як Дном був Еллінам бог Зевс, архетип Сатани, Князя Дна (слово «белый» (рос.) як колір Дня йде від Бела, Диявола: Диявол — День, Ум). Світ для Греків був Богом очей, Макрокосмом; душа наша як Світ-у-тілі, тобто Ціле в своїй частині, — як друге за Світом, за Греками є мікрокосмом: бо «мікрос» для них є не «малий» за розміром (Вічність, Світ — є Нескінченність, співвідноситися з якою не можна через кінцеве), а «другий за Великим» як молодший за старшим, «окремий від Великого і невід’ємний від нього», згідно з законом єдності тотожності та розбіжності (див. далі); і за Платоном, душа як окреме («сама по собі», казав він) — є людина як ціле: душа-тіло, Серце-і-Ум.

6 Тобто облатку до Суті, ілюзію до Реальності. Про це казав Піфагор: «Ніколи не давай повної волі своїй уяві: вона породить чудовиськ».

7 У вічних очах Одиниці, підвладних закону тотожності та розбіжності, Любов’ю є і Бог, і Світ, — тобто вони єдині в Любові, Вогні: бо Вогонь — вона; в тлінних очах Двох, де цар є закон протиріччя і тому Любов є відмінне від Бога, — Бог є Бог, а Світ є Любов, Сила Божа, кристалом якої є він. Розуміння Любові як окремого від Творця, спричинене Аристотелем і законом його, спочатку веде людей до забуття її Суті, якою є Він, а потім — до смерті Любові в серцях (тобто їхньої смерті для неї: Любов — є Безсмертя): бо наслідок без причини — мертвий.

8 Погляд, подібний до цього, мав стовп світового масонства, батько сатанинського виховання Дж. Локк, який бачив у дитині, початку земного людського Шляху, ущербну (недорозвинену) дорослу людину — частину як цілого корінь і суть.

9 Перший крок від Суті, як водночас крок і від неї і до неї, є оборотним: він і роз'єднує і поєднує, і віддаляє і повертає. Другий крок, відокремлений від Суті кроком першим, лише розєднує: це — крок у дурну нескінченність, не-Суть як ніщо.

10 У сакральному сенсі «ніс» — «те, що несе [суще, все]»: Небуття, Жінка-Тьма як носій та основа Буття, до якого причетні ми, Корінь його як воістину Все. Всім і уявив себе Ніс: Цілим — мала частина, перетворивши себе на ніщо, Низ Усього (як пекло, він також є Тьма: Два, Нуля лик як Єдності — Розкіл). Ніс як Небуття є «несносный» (рос.): бо не його несуть, а він — усіх. Ці риси Небуття як Жіночої Суті з вражаючою достовірністю відобразив Валентин Пікуль у характері воістину великої жінки, Катерини Другої (Два — Тьма). В романі його «Фаворит» есть чудовий за силою прозріння діалог маркіза де Верака та імператриці, в якому на захват її геніальністю — сказано нею так: «Управляться с делами мне помогает мой несносный женский характер. Мы, женщины, от природы наделены умом более практичным, нежели вы, мужчины. Как мать обширного семейства, я озабочена только своим маленьким (!) хозяйством. И пусть это не кухня, а флот, пусть не кладовки, а финансы, — я всюду сую свой длиннющий нос, дабы ничто не испортилось и не залежалось» (цитується мовою оригіналу).

                Ніс як персонаж повісті Гоголя виник з глибокої причини: бо сама ця людина мала великий ніс як мітку Тьми, від якої і йшла його мудрість як знання Її, що знайшло свій вражаючий за міццю вираз у творах цього письменника, самé прізвище якого Го|гол|ь як сутнісно Голова, Бог-і-Світ, Корінь усього — вказує, що він був той, хто знав добре, чим істинно є довгий Ніс.

11 Це істинно так: бо професія є покрив суті, облатка її. Суть людини же — Дух, Надформальне; і тому Людяність як форма, покрив Його — перша професія наша: професія Бога, що, іскрою Божою ставши, покинув Себе (слово «іс|кр» за змістом і є «те, що криє свій витік (исток — рос.))».

12 Оскільки Господь є Началом людини, людяність її, тобто покірність її Собі, є її покірністю Богу, голосом якого в людському серці є Мораль. Корінь «мор» у цім слові є коренем Тьми, Сили Бога, присутнім між іншим у словах «море» (Тьма є Водою); mors — смерть, небуття; moria — Дурість (Глупость — рос.), яку любив Роттердамець Еразм, бо у вічних очах вона Мудрість, Бог (Дурга і є ім’ям Матері-Тьми, що в Індійців є також і Калі, і Деві) .

13 Прямим виразом цього поняття є слово «macabre», що вперше з'явилося в літературній французькій мові в 1376 році, і згідний з ним сюжет «Танок смерті» («La danse macabre»), центральний у картинах Ієроніма Босха, який наводить містичний жах фактом танка не мерця й не Смерті, а мертвого людського «я», що радіє від того, що воно мертве; анти-его, нерозривно пов'язаного з живою людиною так само, як пов'язаний з Богом Сатана. Саме блискавичне і тотальне поширення в масовій європейській свідомості цього поняття і цього образа, нероздільного з ним, напередодні епохи Відродження — є строгим передчуттям пришестя Сатани, який і схопив людство у цю епоху, створивши, як Захід, свій чорний престол.

14 Тобто наслідування Його заради себе як Другого за Ним, яким є Сатана, ім'я якого у перекладі з санскриту і означає «невіддільний від Істини» (сат), якою є Бог. Див. також наступну виноску.

15 Санскрит (за Блаватською — «мова богів») — мова, друга за скіфською, першою на Землі. На відміну від неї, у памяті людства живе як одна з його прадавніх мов.

16 Наслідування Бога, як Блага, є єдине наслідування, що личить смертним. «Потрібно або бути добрим або наслідувати добре», сказав Демокрит. «Завдання мистецтва не в тім, щоб копіювати природу, а в тім, щоб її виражати», — сказав Бальзак. «Мистецтво покликане слугувати не мрії, а життю», — каже про те ж Ромен Роллан. Наслідування, не осінене Богом, є наслідуванням не-Бога, тобто Сатани як Другого за Ним — Тіні Божого Сонця.

17 У тлінних очах тьма — прозорість. Підтвердження цього дає нам Гомерова «Іліада», в якій Аполон врятовує Гектора від Ахілла, окутавши хмарою тьми, тобто зробивши його прозорим (магічна хитрість, до якої звертаються й інші боги). Прозорий — той, кого наче немає (бо «бути — є бути у сприйнятті»«essepercipi»); саме такою є Тьма-Небуття, яка в наших, причетних до Світла-Буття очах є Відсутнє. Прозорість Диявола як Тьми прямо являє себе у діяльності керованого ним світового масонства, вищим проявом дієвості якого є повна його непомітність для ока сторонніх споглядачів. Інакше кажучи, відсутність зовнішніх проявів діяльності цієї організації як тих плодів, які здатні ми прямо пов’язувати з цією діяльністю, є доказом не її відсутності, а, навпаки, її безумовного існування і бездоганного вирішення нею своїх завдань в ім’я Сатани. Вражаючим за своїм розмахом прикладом цієї бездоганності є таємниця існування гуманоїдів і НЛО — активне приховування свідчень цього існування та повна відсутність у світі його офіційних підтверджень урядами Землі, що обумовлена пильно скоординованою в світовому масштабі роботою масонства, спрямованою на те, щоб не лише людина відчувала себе самотнім атомом (особистість — індивідом), а й усе людство як ціле бачило себе ним, не бачачи у Світі інших, подібних до себе антропних істот і Народу Антропного, цілого всіх сущих людств.



<< НАЗАД  ¨¨ ДАЛЕЕ >>

Переход на страницу:  [1]  [2]  [3]  [4]  [5]  [6]  [7]  [8]  [9]  [10]  [11]  [12]  [13]  [14]  [15]  [16]  [17]  [18]  [19]  [20]  [21]  [22]  [23]  [24]  [25]

Страница:  [22]

Рейтинг@Mail.ru














Реклама

a635a557